Читати книгу - "Етюд із метеликом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Охо-хо, Любцю. Другої операції нігди не буде. На що там уже мені двома очима дивитися? На дівок? Вельми дєкую, що хоч на одне прозріти помогла. Тіко що ж там моє «дєкую»? Що воно тобі дасть? Я ж не Господь Бог, щоб долю твою полегшити. Тєжка вона в тебе, Любцю.
Чому це всі в селі вважають, що в неї доля тяжка? Дехто зітхає їй услід, мовляв, що з блаженної візьмеш? Дехто й відверто підсміюється. Навіть дід Гілько аж ногою тупнув спересердя, коли дізнався: «Дурна ти, Любцю, як сало без хліба! Ти б про себе, про свою судьбу подумала. Чужі діти… Думаєш, віддячать вони тобі колись? Та тут свої навіть не згадають». Але як сказав тоді «Любцю», так відтоді вже й називав її тільки Любцею.
Любка не нарікала ні на людей, ні на долю. І про віддяку навіть не думала. Яка віддяка? За що? Що вона такого зробила? Та їй давно не було так добре, як тепер. Відтоді, як повернулася в село, наче подвоїлися сили. А коли в хаті залунали дитячі голоси, ніби й світ змінився, ніби додалося в ньому яскравих барв, яких вона, як дальтонік, досі чомусь не помічала. Легко давала лад у господарстві: потинькувала й побілила хату, вставила нові вікна (щоб дітям не дуло через щілини в старих рамах), купила беушний ноутбук (чула, що теперішнім школярам ніяк не обійтися без комп’ютера), завела козу (дітям молоко потрібне, а хіба його накупляєшся на стількох?), запорала весною два городи — свій і Зінин. Вітько й Вадик стали завзятими рибалками, тож риба — і смажена, і варена, і в’ялена — не виводилася на кухні. Літом усі разом збирали чорниці, суниці й лохини, потім пішла ожина. І самі від пуза наїлися, і припасли на зиму, ще й заготівельникам здали кільканадцять відер, тож школярам на новий одяг та взуття заробили. Восени вона разом із Настею піде на болота за мохулями — ягода рідкісна, помічна, можна буде й до міста повезти, на продаж. Та й за гриби, якщо постаратися, можна добре вторгувати.
Зіна аж за півроку вислала двісті євро. Зателефонувала, сказала, що не все так склалося, як гадалося: довелося тричі роботу міняти, бо хазяї не вельми порядні траплялися, від одних ледве втекла, другі й копійчини не заплатили за два місяці, а вона ще й Ніні заборгувала, бо жила в неї якийсь час. Тут ніхто тебе за «так» не пустить переночувати й скибки хліба не дасть. Тепер усе нібито налагодилося, тож трохи грошей зможе відкласти.
Любка заспокоїла її: з дітьми все добре, ростуть, навчаються, усі здорові, Світланка вже абетку взялася засвоювати. Така тямуща дівчинка! Така розумашка! За гроші хай не переживає — вони не бідують: самі заробляють, Артем добрі аліменти сплачує. А от телефонувати до дітей треба було б частіше, вони ж чекають. Зіна погодилася — «авжеж, я теж за ними дуже скучила». Але після цього знов як у воду впала.
Того ранку Любка випровадила школярів і побігла до діда Гілька — око закапати, бо старий десь ногу підвернув і не виходив із хати. Повернулася додому — двері відчинені, а в хаті таке ревище, що їй аж у грудях похололо. Думала, щось зі Світланкою сталося, вона ж її ще сонною залишила. А мала, ще в нічній сорочечці, з розкуйовдженим після сну волоссячком, в одному капчикові, сидить на ліжку. Побачила її, кинулася, обхопила за шию, захлипала в самісіньке вухо.
— Мамусю Любцю, я так злякалася, так злякалася, що ти мене покинула!
У Любки клубок у горлі. Ледве стрималася, щоб і самій не розридатися.
— Ну що ти, моя маленька! Я тебе ніколи не покину.
— Ніколи-ніколи?
— Ніколи-ніколи!
Хотіла сказати, що скоро й рідна мама повернеться, але не змогла. Оте «мамусю», вимовлене Світланкою крізь сльози, теплим клубочком примостилося в серці, і їй не хотілося, щоб воно викочувалося звідти, зникало. Хай це тимчасово, хай на якийсь рік-другий, але вона — мама.
На Покрову явився несподіваний гість — Артем. Після колонії він працював будівельником у тому ж місті, де відбував покарання, потім майстрував вікна та двері в сусідньому. До батьків не хотів повертатися й не одружився вдруге. Свірські, які люто зненавиділи Зіну після її розлучення із сином і другого заміжжя, написали йому, що вона тепер десь у світах шукає нового чоловіка, а доньку покинула в чужій хаті. Як же це так, щоб дівчинка росла в зовсім чужої людини? Хто знає, чи там хоч їсти є що, бо жінка та якась дикувата, непевна, може, навіть із бзіком у голові. Вони нібито хотіли забрати Настуню до себе, ходили до школи, умовляли. Але вона ні на які вмовляння не піддається, до них не признається й зі своїми молодшими братами та сестричкою нізащо не хоче розлучатися.
Артем приїхав поговорити з донькою.
Любка виставила на стіл фаршировану щуку (її коронна страва на свята), смажені зелениці, пляшку з вересовою настоянкою. Розмова не йшла: Артем обмірковував, як заговорити з донькою, яку стільки років не бачив. Любка аж тремтіла від самої думки, що Настуня може піти від неї. З Артемовими батьками дівчинка не родичалася, але коли приїхав сам Артем… Батько все ж таки.
Вони того вечора так і не зачепили болісну для обох тему. Артем залишив Настуні новенького мобільного телефона, меншим — торбинку із солодощами та й пішов до озера. Любка провела його, постояла на березі, дивилася, як він умощується в човні, як рвучко й сильно загрібає веслами воду. Вечір видався по-осінньому прохолодним, але без звичного для цієї пори туману. Їй навіть видно було, як Артем приплив до іншого берега. Подумала, як би склалася Зінина доля, якби вона дочекалася чоловіка. Такого чоловіка! Попереду ще більша частина життя, а вона чогось так поспішала, усе кудись бігла. І до своїх тридцяти шести он скільки всього встигла наробити. Та й зазнала ж скільки! Може, і справді знайшла вже в Італії нового чоловіка. А чом би й ні? Зіна завжди була гарненькою. Та й кажуть, що італійці люблять білявок.
Третього дня Артем знову на Любчиному подвір’ї. Навіть до хати не ступив — пішов до сарайчика, біля якого лежала гора колод, і взявся дрова рубати. Любка вибігла на те цюкання: спаленіла, не знала, що казати. Навіщо він? Хіба ж вона сама не нарубає? Чи їй звикати? Але не виривати ж сокиру з Артемових рук. Узялася підбирати нарубані цурпалки й до дровітні носити. Пес Аватар (діти підібрали його в Заозерному, самі ж і назвали) підійшов до гостя, потерся об ногу, ніби визнавав у ньому господаря. Тільки Світланка стояла збоку й насторожено дивилася на дядька, який позавчора пригощав її цукерками.
Того вечора Артем не поплив до Заозерного. А весною вони з Любкою розписалися.
Зіна навідалася в село за п’ять років. Сказала, що раніш ніяк не могла, бо була нелегалкою і її могли вдруге не впустити, депортувати з Італії. Тепер вона легалізувалася, а отже могла вільно переїжджати кордон і жити, де їй заманеться. Артем, тілько-но дізнався про її приїзд, перебрався на кілька днів до батьків — не хотів навіть зустрічатися з колишньою.
А та зізналася, що має чоловіка, але живе з ним «на віру». Антоніо дуже-дуже її любить, ну просто шаленіє від неї. О! Італійці такі пристрасні й так уміють любити! Тільки чомусь не поспішає цей пристрасний з офіційним одруженням. Зіну це вже трохи дратує. Антоніо немолодий та й зі здоров’ям має проблеми:
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Етюд із метеликом», після закриття браузера.