Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

Діти сповзли з тапчана. Лулі почалапав до комори. Елісса, пригинаючись, побігла між фруктовими деревами, що розпустили гілля. Мишко біг за нею слідом.

Дорогою Мишка пронизала прикра думка: він забув запитати Еліссу про сині риски на її щоці. «Спитаю про це на башті», — заспокоїв себе.

Елісса доріг не вибирала. Плуганила навпростець, собачими стежками.

— Цу-цу-цу, — покликав Мишко.

Але жоден песик не обізвався, не вибіг із кущів і не приєднався до нього.

Мишко догнав Еліссу.

— Де собаки?

— Там, де й люди, — кинула на ходу Елісса. — Собак і кішок теж забрала Ламія.

— Ламія? Хто вона? Відьма?

Елісса так стрімко зупинилася, що Мишко відскочив від неї на кілька кроків назад. Вона розширила чорні очиська і водила ними, як збільшувальним апаратом — лупою чи мікроскопом. Немовби його вперше бачила. Уважно оглянула блакитну футболку з нашитою на грудях білою кишенею, короткі джинсові штанці. Витріщалася на кросівки. Уважно дивилася на руки і ноги. Перевела погляд на обличчя. Хлопчик завмер, коли фінікійка, зморщивши гостренького носа, придивлялася до його носа, кирпатого. Довго розглядала відстовбурчені вуха. Йому зробилося чомусь лячно і він густо почервонів.

Закінчивши огляд, Елісса презирливо пхикнула:

— Не знаєш Ламію? У такому разі, який з тебе скіф!

— Скіф, — несміливо обізвався Мишко. І тут же збрехав: — Я з батьками довго жив у Карфагені. Тому не про все знаю, що тут діється.

— У Карт-Хадаші? — прошепотіла дівчинка.

Мишко затамував дух. Він, звичайно, зрозумів, що Карт-Хадашем фінікійці називали Карфаген. А злякався, бо Елісса кількома примітивними запитаннями виведе його на чисту воду. Та чому вона мовчить? Мишко непомітно скосив очі на дівчинку. Що з нею? Тремтить, рожевого ротика скривила. Ще чого доброго заплаче. Дівчатка всі плакси. Навіть бойові. Як оця…

Проте Елісса не заплакала. Плаксивим голосом повідомила:

— Наша родина жила в Араді.

Мишко скумекав, що повинен зобразити здивування. Якомога чеснішим голосом запитав:

— Так ти з братом із Арада?

Елісса, вкрай розтриводена, нічого не запідозрила. Вона відвернулася, приховуючи сльози. Ще більше згорбилась і подибала далі.

Мишко зовсім розгубився. Чомусь згадав про забите коліно. Зігнувся, завзято хукав на нього і масажував. Насправді, боявся видати себе. Гарячково думав: як йому бути? Про Арад він почув уперше. Та й про Карфаген, чи по-сидонськи Карт-Хадаш, його знання поверхові. Виходить, що ліпше не згадувати фінікійський світ. Мишко прийняв рішення: «Мовчатиму. Не буду втішати цю задаваку. Хай собі переживає та згадує рідний Арад. Спокійно оглядатиму окраїни Каркіди. Тут теж цікаво. Потім розкажу про все у класі».

Втішений розумним рішенням, Мишко підстрибнув і швидко наздогнав Еліссу.

Вони минали будиночки, помазані рудою глиною. Мазанки нагадували присадкуваті гриби. Вони зирили на світ підсліпуватими, вмонтованими в стіни круглими шибками, та ще й з-під зшитих з очерету капелюхів. Хоча траплялися будиночки під черепицею та з димарями. Деякі з них тільки-но почали зводити. Атож діти перестрибували через купи піску, цеглу, саман, каміння, дошки. Також під дитячі ноги потрапляли робочі інструменти: мідні, бронзові й дерев’яні.[7] Під обкуреними казанами сірів холодний попіл. На збитих із грубих дощок столах валявся кухонний посуд (дерев’яний і глиняний), часто зі залишками їжі. Під ногами дітей плуталися хатні речі, різний мотлох, брудний і грубий робочий одяг.

Обоє переходили вулички, на яких раніше жваво торгували. Навколо яток грудився мідний посуд, корзини з травою, що почала гнити, в’язанки зі сухим хмизом, або нарубаними гілками, мішки з пшеницею та просом. З огорож звисали полотнища тканин. Їхні кольори, вигорілі на сонці, мали непривабливий вигляд. Високі паркани служили підпорою для вовняних килимів з азійськими орнаментами. Висіли і циновки різних розмірів, сплетені з соломи або очерету. Без людей ці красиві добротні речі виглядало неприродно, як реквізит на сцені театру.

— Яке страховидло та Ламія, — подумав уголос Мишко.

Елісса стишила крок. Тепер вони йшли поряд. Дівчинка вже не горбилася й не рюмсала.

— Ламія монстр, чудовисько, страхіття, — підтвердила.

— Еліссо, ти бачила Ламію?

— Ні, не бачила. І не хочу бачити. Навіть здалеку. Чула, що це гігантський крокодил із собачою мордою і довжелезними вухами. На зеленій спині мають червоні крильця. Чорною хмарою Ламія сідає на городи, поля і садки. Легким помахом крил нищить усю людську працю. А коли сідає на землю білою хмарою, то заморожує все, що дихає.

— А за що Ламія покарала мешканців Каркіди?

— Не знаю. Ламія дружить зі скіфами, догоджає їм. Коли скіфи хочуть когось конкретно покарати, то просять в Ламії допомоги. Скіфи щедрі на пожертви богам і духам. Вони скіфам охоче служать.

— А-а-а-а, виходить, через це скіфів усі племена бояться. Навіть Дарій, що називав себе сонцем, прекрасним і хоробрим, так чкурнув зі своїм військом, що жаби у болоті від сміху лопались, а раки навприсядки танцювали. Татко мені розповідав, що скіфо-перська війна…

Мишко не доказав. Зупинився і стояв із роззявленим ротом та витріщеними очима. І було від чого заклякнути.

Кілки, що випиналися з огорожі, сплетеної з вербових лоз, «прикрашали» людські голови. Хлопчик повільно переводив погляд від кудлатих голів, до балабухів брунатного кольору, що гнили. Між ними стирчали також черепи. Шкіра, що обтягувала їх, почорніла на сонці, потріскала від негоди і хвиських вітрів.

Голос у хлопчика зовсім пропав. Він доторкнувся до супутниці. Пальцем указав на кілки з наштрикнутими людськими головами. Елісса спокійно пояснила:

— На цьому кутку раніше жили таври. У них заведено на палях тримати голови своїх ворогів. Не бійся. Однаково Ламія всіх таврів забрала. Їхні мазанки пусті. О, ми вже майже на місці. Я цю башту найбільше люблю. З неї видно і море, і