Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– А тобі скільки років? – запитала без жодної цікавості.

– Двадцять чотири.

– Ти – низовий козак? Так?

– Угу.

– А давно ти на Січі?

– Давно! – сказав хлопець, підвівся й пішов розсідлати коней, про яких геть забув, стривожившись за свою попутницю.

– І все-таки чудовий у тебе кінь! – вигукнув Данило, захоплено розглядаючи Промінчика. – Звідки в тебе такий скарб?

– Це подарунок, – коротко пояснила Яринка, дивуючись, що розумний Промінчик, який ніколи не підпускав до себе чужих, дружелюбно обнюхував чужинця, явно симпатизуючи йому.

– Дорогий подарунок! – відповів Данило та стриножив коней, пустивши пастися. А потім швидко набрав хмизу і розпалив багаття – серпневі вечори були теплими, але вночі холоднішало. Тому Данило постелив по різні боки від багаття кінські чепраки і сказав Ярині:

– Якщо наїлася, то вкладайся спати.

Дівчина підвелася, усе ще відчуваючи слабкість, і боязко присіла на край чепрака.

– Візьми, вкриєшся, – Данило простягнув їй свій каптан. – І не знімай черевиків, бо на ранок змерзнуть ноги.

– А ти? – дівчина навіть зніяковіла від такої дбайливості.

– Я звик, – усміхнувся він і, вийнявши з піхов шаблю, поклав її біля себе з одного боку, а з другого – пістоль, і розтягнувся на своєму чепраку, загорнувшись у шкіряну накидку, яку зазвичай одягали в дощ. Яринка розплела коси й лягла спиною до багаття, загорнувшись у каптан. Незважаючи на ґречність Данила, вона все ще остерігалася його й боялася заснути, але незабаром її зморив сон.

Прокинулася Ярина від того, що сильно змерзла – світало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дівчина сіла, щільніше загорнувшись у каптан, і поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Підвівшись, вона пішла до струмочка вмитися і ненароком наступила на гілку, що неголосно тріснула в ранковій тиші. Від цього звуку Данило миттєво прокинувся і вхопився за шаблю й пістоля, а потім озирнувся й побачив Яринку.

– А, це ти! Доброго ранку, – буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.

Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.

– Залиш поки собі, – мовив він. – Ти зовсім змерзла.

Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у пам’яті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обов’язково було натякати мені на те, що я негарна!» – роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.

– А можна швидше? – порушивши мовчання, попросила Ярина.

– Навіщо швидше? – запитав Данило. – Куди тобі поспішати?

– Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.

– А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!

– Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, – відповіла Ярина.

– Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! – усміхнувся Данило. – Треба ж таке!

– А ти хіба знаєш мого хрещеного? – здивувалася Ярина.

– Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Вип’ю бочку?! – розсміявся той. – Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, – лукаво усміхнувся Данило.

– Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, – жалібно промовила Ярина.

– А чому ти з дому втекла? – прямо запитав Данило.

– Я не хочу про це розповідати, тому що… тому… – Ярина зам’ялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. – У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.

– «Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!» – наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.

– До чого тут це? – не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і з’явилася злість на насмішника.

– Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! – вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. – Що я тобі зробила?

– Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, – із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. – Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажи – ледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, – поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.

Ярина аж задихнулася від гніву, бо очікувала вибачень, підстьобнула коня і помчала вперед. «Ох! Підібрав халепу на свою голову!» – подумав Данило, придушуючи сміх, і поскакав слідом.

Коли він наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумів, що не на жарт зачепив її гордість. Деякий час вони їхали мовчки, але Данило довго мовчати не міг, оскільки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про різні дрібниці. Спілкуючись із дівчиною, він помітив, що вона знає собі ціну і ніколи нікому не дозволить зневажати себе. Та й відповідала Ярина не за віком розважливо, а часом дотепно, і з нею було цікаво.

І на радість Данила його подорож із Яриною продовжилася – вона питала про хрещеного та брата у кожній корчмі, де вони зупинялися по дорозі, але їх або ніхто не бачив, або говорили, що були такі, але вже поїхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!» – думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Січ вона поїхати не може, а більше подітися було нікуди. І до того ж її дратувала ця подорож, бо в кожній корчмі у Данила були приятельки, із якими він весело жартував, іноді забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотілося, щоб його увага належала лише їй. Але загалом вона була вдячна Данилові за опіку.

Аж ось