Читати книгу - "Богдан Хмельницький"

нього. Обмежений у вдалих варіантах для відступу, Потоцький завів військових в Горіхову діброву, зарослу лісом і чагарником, перекопану і до всього завалену деревами. Кращої природної пастки для ворога й не придумаєш. Козаки спільно з татарами обстрілювали поляків, викликавши повний хаос у їхніх лавах. Хоч вони мужньо оборонялись понад чотири години, лише незначна частина жовнірів врятувалась. Решта або загинули, або потрапили в полон.

Поразка польських військ стала не просто поразкою, а катастрофою. Про неї стало відомо у найвіддаленіших кутках Речі Посполитої та за її межами. Навіть у тогочасній англійській пресі виходили статті із заголовками: «Польща впала під ноги козаків».

Дізнавшись про козацькі перемоги, селяни та міщани піднялись на місцеву боротьбу проти своїх шляхтичів. Богдан же вирішив на досягнутому не зупинятися і просунутися в центральні воєводства, до Білої Церкви. Тепер до Богданового війська сотнями приставали і козаки, і селяни, і навіть дрібна католицька шляхта. Урешті воно зросло до 30 тисяч осіб. Розгромленому Потоцькому гетьман передав вимоги миру: створення на території Запоріжжя і Лівобережжя удільної, автономної козацької держави в складі Польщі, відновлення для козаків давніх прав та привілеїв, підпорядкування Війська Запорозького безпосередньо королю. Потоцький, попри те що програв, відповів, що польський сейм (уряд) ніколи не пристане на такі вимоги, і відмовився відсилати їх до Варшави.

Хмельницький і далі продовжував би похід, якби не відмова Іслам-Гірея підтримати гетьмана. До всього й реєстрове козацтво знову змінило свої орієнтири та вирішило замиритись із поляками. За таких обставин Богдан скликав військову раду, що й вирішила вислати до Варшави посольство. Воно мало добитись від короля та сейму ліквідувати «Ординацію» 1638 р. й повернути православні церкви, що були захоплені уніатами. На питанні автономії вже не наголошувалось окремо, для цього Богдан вирішив чекати слушної нагоди. Він тим часом розіслав по воєводствах Київському та Брацлавському своїх полковників, які успішно піднімали антипольське повстання. Тамтешній магнат Є. Вишневецький був змушений втекти на Правобережжя, відкрито побоюючись за власне життя. Тривало масове покозачення селян, починали формуватись козацькі полки як майбутні адміністративні одиниці повноцінної козацької держави. Полковники, прийшовши в якусь місцевість для її визволення від польських шляхтичів із тисячею козаків, добирали ще з 10, а то й 20 тисяч охочих приєднатись. У кінці липня полковник Кривоніс біля Старокостянтинова розбив війська Є. Вишневецького і створив умови для визволення правобережних воєводств (Руського, Волинського, Подільського) від польської адміністрації.

Вищі чини Речі Посполитої вельми занепокоїлись. Козацькі перемоги, підкріплені повстаннями селян, свідчили про їхню готовність і далі висувати вимоги про окрему державу. Щоб не допустити цього, було ухвалено рішення про формування нової армії. Її керівниками були призначені Владислав Заславський, Миколай Остророг та Олександр Конєцпольський. Ображеним залишився Єремія Вишневецький, якого не призначили керівником походу. І тому він вирішив зі своїми військами діяти окремо. Лише після тривалих перемовин з’єднав їх з іншими загонами. Польська армія була дійсно армією, бо нараховувала під 90 тисяч боєздатних жовнірів. Це давало учасникам походу надмірну самовпевненість, наївне переконання в тому, що перемога дасться «батогами, а не зброєю». Його очевидці згодом писали, що шляхта вибралась як на бенкет, у дорогому і розкішному одязі, з возами напоїв, не забувши й про жінок легкої поведінки. Воєначальникам бракувало згуртованості, єдності думок і, що основне, військового досвіду та авторитету серед вояків.

Набагато серйозніше готувався до битви Хмельницький. Паралельно ще шукав можливості залагодити стосунки з Польщею. Але воєвода Кисіль, висланий на переговори, від імені Речі Посполитої не йшов на жодні поступки. Та й серед козаків поширювались настрої «громити і гнати ляхів».

Тож гетьман почав шукати таку місцевість для табору, де незручно почувала б себе польська кіннота, якої цього разу було багато. Таке місце знайшли біля містечка Пилява, на правому березі річки Іква. Табір був величезний і добре укріплений, квадратної форми з довжиною кожної сторони в один кілометр. Підходи до табору були або перекопані, або залиті водою, або чатувались козацькою піхотою. Для ворога була відведена територія лівого берега Ікви, з рівчаками з водою, болотистою місцевістю й чагарниками.

Армія Богдана нараховувала 110 тисяч, була більшою, ніж польська. Та половину його війська складали погано озброєні або й неозброєні селяни й міщани без бойового досвіду. Тому Хмель вирішив за всяку ціну виманити поляків до свого вигідно розташованого табору, виснажити їх, а потім татари, що мали підійти в другій декаді вересня, розбили б поляків ззаду.

План Богдана вдався. Поляки самі рвались до бою, побачивши табір, і комісари навіть заклалися між собою, що за добу ним заволодіють. «Кожний жовнір хотів бути ротмістром, ротмістр — полковником, а полковник — гетьманом», — писав Заславський. Але це було згодом, після ганебної поразки. Кожен поляк хотів розбити Богданове військо, і це не могло не призвести до неї.

Попереду і позаду табору Богдан викопав глибокі рови, а в районі боліт, через які наступала польська кіннота, виставив свою піхоту. Атаки нічого доброго для поляків не принесли, окрім значних втрат, бо пересуватись по болотах під ударами козацьких шабель було, м’яко кажучи, незручно. Згодом спіймані козаки твердили полякам, що на підмогу йде татарська орда числом 30 тисяч (хоча насправді там було тисяч із сім, не більше). Щоб надати вигадці більшої правдоподібності, Хмельницький ще й наказав пере­одягнути селян в татарське вбрання.

Основним центром бою була гребля Ікви. Двадцять третього вересня, коли польське командування віддало наказ замінити свої підрозділи на ній свіжими силами, Богдан одразу почав атакувати і піхотою, і гарматами. Була заскочена зненацька й розбита не одна рота польських кіннотників. Гетьман з військами захопив греблю й почав просуватись на лівий берег Ікви, де стояла основна частина польських військ.

Польське військо охопив відчай і розгубленість, а після отримання відомостей про прихід додаткових татарських військ — ще й паніка. Була скликана військова нарада, на якій було вирішено відступати. Спочатку планувалося вивезти табір з гарматами і піхотою, а вже потім з кіннотою. Але згодом комісари та регіментарі вирішили покинути піхоту напризволяще і виїхати з кіннотою, рятуючи свої життя.

Уночі жовніри дізналися, що залишились без свого військового керівництва. Про якийсь організований відступ вже не могло бути й мови. Як писали потім польські історики, «важко було описати ганьбу цієї ночі», коли тисячі людей кидали зброю, сідали на коней і залишали табір, втікаючи світ за очі.

Зранку табір був уже порожній. Богдан спочатку подумав, що це пастка, але скоро стало очевидно, що звідти просто повтікали «знатні лицарі» Речі Посполитої. Утікачі залишили гетьманові «в дарунок» тисячі возів з майном, зброю і коштовності.

Пилявецька перемога, вслід за жовтоводсь­кою і корсунською, засвідчила, що козацьке військо очолює людина з непересічним військовим