Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

причин, тепер уже подавати тут деталів цієї справи. Скажемо тільки, що вся рубанівська акція (тобто організована «урядуючим» на той час провідником ОУН М. Лебедем-Рубаном. — І. І.) на цьому відтинку поставила польську меншість проти нас. Це дало страшні втрати на міжнародному форумі. Для української визвольної боротьби це відкрило ще один фронт, та, пхнувши поляків в обійми і німців, і більшовиків, непотрібно зміцнило й ці два фронти, і так надто сильні»[40].

Перепрошуємо за довгу цитату, але, гадаємо, вона була варта того, щоб її навести, оскільки дає багато для розуміння характеру українсько-польських взаємин на той час на Волині. Не можемо погодитися лише з тим, що саме М. Лебедь був організатором тут антипольського терору, про що мова йтиме далі.

Окремих аспектів українсько-польських взаємин у роки війни торкаються також відомі вчені й публіцисти з української діаспори, праці яких присвячені загальним питанням історії України і національно-визвольної боротьби ОУН і УПА: О. Субтельний, В. Косик, Т. Гунчак, П. Потічний, Л. Луцюк і Б. Кордан, Б. Осадчук, І. Химка, І. Лисяк-Рудницький[41].

Останній, зокрема, давши класичне визначення цій боротьбі в таких словах: «Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення й одночасно організаційної й ідейної кризи націоналістичного руху»[42], показав водночас, як ця криза позначилася на відносинах ОУН з українськими демократичними партіями, прихильниками українсько-польської співпраці, та на загальному ставленні українських націоналістів до Польщі і поляків.

У питанні українсько-польського збройного конфлікту в роки війни І. Лисяк-Рудницький дотримувався тієї думки, що провина за нього падала на обидві сторони. Він про це писав таким чином: «терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної належності галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не локальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН(Р)»[43].

Зарубіжні українознавці Л. Луцюк і Б. Кордан у впорядкованому ними збірнику англо-американських документів представили деякі зовсім невисвітлені в історичній літературі сторони багатогранної політики західних союзників з української і польської проблем, зокрема, як впливала ця політика на позицію польського емігрантського уряду в «українському питанні», якою вона була у відносинах англо-американських політичних та військових діячів з радянським керівництвом. Численні звіти військових міністерств Великобританії та США, опубліковані у збірнику, дають уявлення про розвиток ситуації на землях спільного проживання українців і поляків за часів війни та в повоєнні роки.

Не можна не сказати про те, що, на наш погляд, діаспорна історіографія у своїх оцінках українсько-польських взаємин часів Другої світової війни тривалий час тяжіла над українською, і в останній було поширеним явище, коли українські історики трактували ці взаємини в цілковитій відповідності до їх інтерпретації українською зарубіжною літературою. Про це свідчить, зокрема, добре відома в нас і в Польщі без перебільшення фундаментальна праця з історії України Я. Грицака[44].

З’ясовуючи в ній, наприклад, обставини, що призвели до розгортання українсько-польського конфлікту на Волині в 1943 р., автор посилається на працю В. Косика і зазначає таке: «Українська сторона вважає, що українські загони самооборони та загони УПА втяглися у конфлікт лише у відповідь на співпрацю польських загонів з червоними партизанами та використання німцями польської поліції у протиукраїнських акціях». Причому, на думку відомого львівського дослідника, така версія навряд чи може бути спростована, оскільки протилежне «не може бути підтверджено документально»[45].

Тут зазначимо, що в пізніших своїх дослідженнях Я. Грицак дещо переглянув свої погляди, про що може свідчити низка публікацій на цю тему і, зокрема, така його оцінка «Волинської різанини»: «...антипольська акція була важливою умовою становлення УПА, її “хрещенням у крові”. За нормами міжнародного права вона була воєнним злочином, з воєнно-політичного погляду — цілком безглуздою...»