Читати книгу - "Кіоск"

був щасливий. А я вважав себе саме таким. Я працюю в кіоску, який дав мені радість спілкування з моєю улюбленою. Вона дуже рано пішла від мене, але я іноді продовжую розмовляти з нею й відчуваю біля себе її тепло. Але ось прийшов час, коли я, скоріш за все, зможе відчути її повністю. Ніхто з вас не знав, але останній рік я хворію. Місцеві лікарі давно відмовились від мене. Кому потрібні пенсіонери, які не в змозі купити собі навіть примітивні ліки. Я знайшов клініку за кордоном, яка була готова зробити мені операцію. Але час пішов. Я мав тільки тиждень, щоб зібрати кошти й приїхати до них. Я хочу і хотів жити. Останній мій шанс був взяти кредит у банку під заставу мого будинку. І ось учора мені прийшла відповідь. Вона складалася тільки з декількох строк. «Шановний Михайле Борисовичу! Наш банк, дуже вдячний за вашу увагу й готовність співпрацювати. Ми високо цінуємо Вашу довіру, але рішенням кредитного комітету вам відмовлено. Сподіваємось на подальшу співпрацю…». Цей був мій останній шанс. Тому я зібрав вас усіх, моїх самих улюблених друзів, й хочу щоб ви знали – я ніколи вас не забуду, і, якщо там, куди я дуже скоро відправлюсь, буде можливість допомагати вам – я завжди буду це робити. Давайте вип’ємо за нашу дружбу!

Антоніна Петрівна: Міша, ти що таке говориш. Куди ти зібрався! Чому ти мовчав стільки часу! Ми би змогли назбирати гроші. Ми би щось придумали!

Леон Якович: яка сума потрібна? Я маю деякі заощадження та заможних друзів… я можу зайняти у них!

Михайло Борисович: не треба мої любі. Я знав, що ви будете робити усе, щоб допомогти мені. Але ж ви не мільйонери. У вас є купа своїх проблем, своїх болячок. Ви би не змогли віддати ті борги, які б напозичали… Тому я свідомо нікому нічого не говорив. Я одинокий, крім вас ніхто не буде за мною сумувати.

Антоніна Петрівна: Значить Роза все сказала правильно, коли гадала по твоїй руці… А ти, старий шпіон, навіть оком не повів. Що ти робиш! Але ж вона сказала, що допомога буде… Буде!!!

Михайло Борисович: Так… Сказала. Але найближчими днями ніяких лотерей не відбувається, тому шансів виграти мільйон у мене немає. Я маю сказати ще одне…До вас, шановний Отець Микола. У мене залишається будинок. Я хочу, щоб ви стали розпорядником цього будинку, продали його, та гроші порівну розподілили між людьми, які забралися за цим столом. Маринка зможе вступити до університету, вивчитися та нарешті осилити Достоєвського. Антоніна зможе поїхати за кордон, придбати новий фотоапарат та зробити свої найкращі знімки. Ви добудуєте капличку на території свого монастиря, а Льоня купить супрузі яскраву каблучку з діамантом, щоб вона могла гордитися своїм чоловіком. І п’яту частину, я прошу залишити ще для однієї людини. Ви поки її не знаєте, але ось ось вона прийде. Одне тілько хочу попросити у вас. Вона нічого не знає про мою хворобу. Й не повинна знати.

Отець Микола (виходить із-за столу та ходить навколо): Ні, шось тут не так. Людина не власна над своєю долею. Чого це Ви так просто здаєтесь. Вірите ви в Бога чи ні – це нічого не змінює. Закон Ньютона не залежить від нашою думки або зневіри в ньому. Він просто діє. Так і у Всевишнього. Якщо Ви добра чуйна людина, Він вас ніколи не залишить. Ви отримаєте те, що заслужили та чого достойні. Я часто зустрічаю людей, які вірять, але час від часу все ж сумніваються. Вони бачать деяких служителів церкви, які говорять одне, а самі постійно порушують усі можливі канони. Ми зараз живемо в світі де правлять гроші й заздрість. Не любов до ближнього, а саме заздрість є двигуном життя у наш вік. Й багато людей не можуть встояти. На підтвердження існування Всевишнього люди хочуть моментальної кари над злочинцями або кривдниками. А швидка кара наступає не часто. Наш Святий Отець сам вирішує, кого, коли й як наказати або нагородити. Але відповідальність за своє попереднє життя завжди наступає. Може не через хвилину, чи добу… Може через рік або десятиліття… Але кожний отримає по заслугам. Ніякі гроші не допоможуть купити собі прощення… Скільки не будуй церков, скільки не купуй автомобілів для настоятелів. Не можна вкрасти мільярд, побудувати за мільйон капличку й жити спокійно. Це не працює. Не треба вірити чи не вірити словам. Щоб я не казав тут, щоб не намагався вам довести, треба оцінювати мої справи і мої реальні дії. Так ось, Ви, шановний Михайле Борисовичу, своїми справами та своїми думками заслужили Божий подарунок у вигляді довгого щасливого життя. Може не дуже заможного, але точно теплого, доброго та щирого. Купити життя не можливо. Його тільки дарує Господь. Я дуже прошу його допомогти Вам. І я впевнений, що він почує мої молитви. Ніхто з нас не має впадати у відчай. Мені дуже імпонує Ваш спокій та Ваша увага до ближніх у цей тяжкий момент. Але, я ніякого Вашого будинку не буду продавати й нічого не буду ділити. Вам самому на цьому світі все це ще стане у пригоді. Живіть, працюйте, радійте кожному дню.

(Отець та Михайло Борисович потисли руки, на горизонті з’являється чоловік у спортивному костюмі з шкіряним портфелем)Арчібальд Клавдієвич: привіт усій чесній компанії!

(люди за столом перестали їсти та з великим здивуванням оглядали прибувшого)

Арчібальд Клавдієвич: така справа. Вдень – король, ввечері – безхатченко. Казала мені мати в дитинству, Жора, краще читай вірші! І я читав. А потім брав до рук математику та намагався знайти застосування теорем та