Читати книгу - "Флорентійська чарівниця"

жіноча фантазія. Жодна людина не може бути вільною. Лісом під назвою Ґір його військо просувалося, як мовчазна невідворотна чума, тож величава невеличка фортеця Куч-Нагіна, побачивши наближення смерти у шелестливих верхівках дерев, відчинила свої брами навстіж, підняла прапор капітуляції і стала смиренно просити пощади. Нерідко, аби не страчувати своїх переможених супротивників, імператор, бувало, візьме та й одружиться з котроюсь із їхніх доньок, а переможеному тестеві дасть роботу. Тож краще мати нового члена сім'ї, ніж смердючий труп. Однак цього разу він узяв і роздратовано відірвав з красивого обличчя вуси зухвалого Рана, а тоді посік мрійника на криваві кавалки, і зробив це особисто, своєю власною шаблею, так якби це зробив його дідусь, а тоді подався до своїх палат, аби дрижати і сумувати.

Імператорові очі були нерухомі й великі, дивилися кудись у безмежжя, як би це могла робити замріяна молода панна або ж моряк, що хоче побачити землю. Губи його були повними і по-жіночому надутими. Однак попри натяки на дівчачість, він мав вигляд могутнього представника чоловічого роду, був величезним і сильним. Ще хлопцем він голіруч задушив тигрицю, а тоді, ледь не збожеволівши від свого діяння, назавжди відмовився їсти м'ясо і став вегетаріанцем. Мусульманським вегетаріанцем, воїном, який прагне миру, королем-філософом — і все це суперечило одне одному. Таким був найбільший правитель, якого коли-небудь знала земля.

Після битви, в меланхолійному настрої, коли вечір опустився на німу тишу, трохи нижче сплюндрованої фортеці, що ставала криваво-червоною, а неподалік невеликого водоспаду співав свою пісню соловей — тьох-тьох, тьох-тьох — імператор у парчевому наметі посьорбував розбавлене водою вино і оплакував свою криваву генеалогію. Він не хотів бути таким кровожерливим як його предки, навіть незважаючи на те, що вони були найбільшими людьми в історії світу. Важким тягарем лягали на нього імена його мародерського минулого, імена, від яких каскадами людської крови спливало і його ім'я: дідусь Бабар, повелитель Фергани, котрий завоював «Індію», але завжди відчував відразу до цього нового домініону з його надмірними багатствами та з надто великою кількістю богів; Бабар, що був воєнною машиною з нежданим даром виголошувати промови, а до Бабара — криваві князі Монголії, і передусім могутній Темюджин — Ґенґгіс, Ченґез, Дженгіс або ж Чингісхан, завдяки якому він, Акбар, був змушений прийняти назву могола, мусив стати Монголом, хоч він таким не був, а чи, точніше, не почував себе таким. Він почував себе.... Індостанцем. Він не мав ні Золотої, ні Синьої, ані Білої орди. Для його тонкого вуха саме слово «орда» звучало як огидне, свинське, грубе. Він не хотів орд. Він не хотів заливати розплавлене срібло в очі переможених ворогів, не хотів розчавлювати їх помостами, на яких саме полуднував. Війна його втомлювала. З дитинства добре пам'ятав слова перса Міра, який казав, що коли чоловік хоче бути в мирі з собою, то він мусить бути в мирі з усіма іншими. Шул-і-кул, цілковитий мир. Жоден хан цього не зрозуміє. Він не хотів ханства. Він хотів країни.

Не тільки від Темюджина. Він також походив безпосередньо від чоловіка на ймення Залізо. Мовою його прабатьків залізо звучало як тимур. Тимур-е-Ланг, кульгавий залізний чоловік. Тимур, який зруйнував Дамаск і Багдад, залишив у руїнах Делі, який був одержимий п'ятдесятьма тисячами демонів. І тому Акбарові більше би сподобалося, якби Тимур не був його пращуром. Він уже не розмовляв мовою Тимура — мовою чаґгатай, названою так на честь одного із синів Чингісхана, бо прийняв спочатку перську, а потім і мішанину кочового війська — урду, тобто табірну мову, в якій півдюжини малозрозумілих мов белькотіли і свистіли, утворюючи, на подив усіх, якийсь прегарний новий звук, тобто прийняв мову поетів, народжену з уст воїнів.

А от той Рана з Куч-Нагіна, молодий, стрункий і смуглявий, упав навколішки до ніг Акбара, з безвусим і кривавим обличчям, чекаючи на фатальний удар.

— Історія повторюється, — промовив він. — Сімдесят років тому твій дід убив мого діда.

— Наш дід, — відповів імператор, вживши звичну королівську множину, оскільки час для проведення експерименту був непідходящий, і негідник не вартував стати свідком цього, — був варваром з мовою поета. Ми ж бо, навпаки, є поетом з варварською історією та варварською відвагою, які ми ненавидимо від усього серця. А це доводить, що історія не повторюється, але рухається вперед, і Людина спроможна змінюватися.

— Якось дивно розмірковує кат, — промовив тихо молодий Рана, — але сперечатися зі Смертю нема смислу.

— Ну що ж, ти помреш, — погодився імператор. — А скажи нам чесно, в який рай ти потрапиш, коли проминеш останню завісу?

Рана підвів своє спотворене обличчя і глянув імператорові просто у вічі.

— У Раю слова поклоніння і суперечка означають те саме, — заявив він. — Всемогутній Бог — не тиран. У Божому Домі кожен вільний говорити те, що він хоче, і це є формою їхнього поклоніння.

Він таки провокував брутальність, такий собі святіший ніж ти юнак, тут не могло бути жодних питань, але, незважаючи на роздратування, Акбара зворушили ці слова.

— Ми обіцяємо тобі, — промовив імператор, — що такий дім ми збудуємо на землі.

А тоді з вигуком «Аллаг Акбар», тобто Бог є великий, або ж, можливо, Акбар є Бог, він відітнув пихатому грубіянові зухвалу, що повчала, а тому несподівано непотрібну голову.

Упродовж години після вбивства Рани імператора охоплювало до болю знайоме диявольське почуття самотности. Щойно людина почала говорити з ним як з рівнею, він ставав несамовитим, і це було помилкою, хоч і розумів, що розгніваний король — завжди неправий, роздратований король — це все одно що бог, який помиляється. В цьому полягала ще одна його суперечливість. Він був не тільки філософом-варваром та вбивцею