Читати книгу - "Вибрані твори"

Йому інкримінувалася участь у «контрреволюційній українській, диверсійно-повстанській та шпигунській організації», контрреволюційна робота «з формування повстанської периферії й шкідництво на ідеологічному фронті», а також «активна участь у підготовці терору» і входження «до керівництва організацією за літературною лінією»[82].

Уся літературна діяльність Сергія Пилипенка — і письменника, і організатора та керівника «Плуга», і редактора, і директора Інституту ім. Т. Шевченка — інтерпретувалася як контрреволюційна, «починаючи від випуску й протягування української шовіністичної літературної продукції й кінчаючи безпосереднім формуванням контрреволюційних кадрів з метою повстання»[83]. З іншого боку, ці звинувачення можна потрактувати і як найвище визнання його внеску в розвиток української культури, а відтак — і у становлення модерної української нації.

За короткий термін поміж двома останніми арештами Сергій Пилипенко сподвигся зробити стільки справ та реалізувати стільки задумів, що навряд чи кому вистачило б на це і десяток життів. Невтомний редактор масових часописів і багатопрофільних видавництв, незмінний голова Спілки селянських письменників «Плуг», директор академічної установи, журналіст та письменник залишив по собі неперебутній слід.

І не так кількісними параметрами вимірюється цей слід, як широтою того незбагненного вияву національного духу, що його зазвичай називаємо «червоним ренесансом», «розстріляним Відродженням». Ця яскрава й надхненна доба в історії України уможливилася — і то далеко не в останню чергу — завдяки діяльності Сергія Пилипенка, «папаші» (як його з любов'ю та пошаною називали вихованці й підопічні[84]).

Тож пропонуючи Вашій увазі цей шкіц до портрета письменника та вибрані твори, щиро сподіваємося, що змогли бодай частково передати багатогранність його таланту та велич постаті.

е було вже давно: коли в кожній кімнаті немилосердо чаділа залізна «буржуйка»[86] і громадяни вільної радянської республіки напихувались «дубовою» кашею — без соли — і сьорбали «чайок» з якогось висушеного овочевого листя — без цукру. Проте життя було напружено-повне, ясно-надійне. Скрута, злигодні минуть, повинні минути, аби працювати, над силу працювати.

І Олесь захлинався у праці, невтомно, самовіддано.

Очі йому завжди горіли борецьким завзяттям, чисте обличчя пашіло здоров'ям і силою, наче не доводилось і йому годуватися неймовірною в інші часи кашею та підфарбованим окропом, наче не валився він мало не щодня на рядняну «розкладушку» десь далеко за північ, запрацювавшись до незможу, забувши іноді зняти важкі чоботи і підкинути дровець у смердючу «буржуйку».

Того холодного, ясного ранку він теж притьмом прокинувсь, як був ще з учора одягнений у чорну шкуратянку[87], від раптового, короткого, але енергійного стуку в двері. Скочив. Ураз струснув рештки молодого, здорового сну. П'ястуком абияк пригладив скудовченого чуба.

— Увійдіть! — до дверей молодо, дзвінко.

На порозі — дівчина в чоловічій кашкетці, з-під якої непокірно висмикуються русяві пасма непокірного волосся.

Кругле, рясно всіяне ластовинням обличчя з кирпатеньким носом, пухкими кровистими губами, м'яким підборіддям. Невеликі очі, кольору вишневої смолки, зорять задирливо-привітно. Чоловічки в них, як бісики, бігають, штрикаються. Вся вона, мов рябеньке курчатко в свому ватяному, салдатського крою, полусвитку, строкатій, короткій спідниці, з намерзлими, червоними з морозу руками.

Якесь обтріпане, скудовчене, а проте, задерикувате — з тих курчаток, що відважно плигають перед засоромленою пикою здоровенного кудлатого пса і примушують його здивовано відступити від маленького нахаби.

— Товаришу, сьогодні свято Тараса Шевченка[88]. Ви мусите в нас на фабриці зробити гарну доповідь. Мене послав культком[89]. Початок о восьмій увечері.

Цокоче швиденько, незаперечливо, наче підвладному наказує. Бісики із вишнево-смолчаних оченят уже встигли обстрибати всеньку кімнату, на мить зупинитися на столі з незакінченим рукописом, зім'ятому ліжку, брудних чоботях, заклопотаному з несподіванки Олесевому обличчі.