Читати книгу - "Чинність і дія кримінального закону в часі"

Як видно з наведеного визначення, в ньому не знайшли свого місця деякі ознаки, які різними вченими включаються до поняття “закон”. Сказане, перш за все, стосується такої ознаки, яку звичайно виділяють при характеристиці загального поняття “закон”, як його юридична сила щодо інших актів законодавства. Загального визнання набула теза про верховенство закону у системі нормативно-правових актів, яке часто розуміється як наділеність закону найвищою юридичною силою серед усіх нормативних актів[93]. І цій ознаці часто надається гіпертрофоване значення. Як зазначає, наприклад, Ю.О. Тихомиров, з принципом верховенства закону сьогодні пов’язується вирішення насущних питань у політиці, економіці, соціальній сфері, в екології, у зміцненні правопорядку; зберігаються надії на формування демократичної правової держави[94].

Проте, теза про вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів України не узгоджується з Конституцією України, яка встановлює, що існують інші нормативно-правові акти, які наділяються верховенством відносно закону. Перш за все, як відомо, це сама Конституція України, оскільки закони приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй (частина 2 статті 8 Конституції України), а у разі недотримання цих вимог вони можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними і у зв’язку з цим втратити чинність (стаття 152 Конституції України).

Окрім Конституції, вище за закони у ієрархії нормативно-правових актів України стоять і міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Загальним принципом міжнародного права, який знайшов своє закріплення в статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, є те, що “учасник (міжнародного договору – Ю.П.) не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору”[95]. З цього слідує, що кожна окрема держава повинна узгоджувати своє національне законодавство з її міжнародними зобов’язаннями[96], а в разі колізії між ними – визнавати пріоритет останнього[97]. Саме тому в частині 2 статті 17 Закону України “Про міжнародні договори України”[98] встановлюється, що “якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України”.

Виходячи з викладеного, вища юридична сила (верховенство в ієрархії нормативно-правових актів) не може бути визнана ознакою будь-якого закону, у тому числі й закону кримінального. З цих підстав уявляється правильною точка зору тих вчених, які не вказують її у визначенні поняття закону[99].

У зв’язку з цим, поняття кримінального закону, принаймні для цілей даного дослідження, можна визначати так, як було сказано вище: кримінальний закон –це прийнятий у встановленому Конституцією України порядку письмовий за формою нормативно-правовий акт, змістом якого є визначення діянь, які є злочинами, та кримінальної відповідальності за їх вчинення. Цей нормативно-правовий акт приймається органом законодавчої влади – Верховною Радою України – за спеціальною процедурою, що визначена Конституцією України та деталізована Регламентом Верховної Ради України. Він може прийматися і всеукраїнським референдумом, однак практика українського законодавствування ще не знає випадків прийняття таким способом не лише кримінальних, а й будь-яких інших законів. Місце кримінального закону в ієрархії нормативно-правових актів таке ж, як і в інших законів: більшу від нього юридичну силу мають лише Конституція України та міжнародно-правові договори України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Запропоноване розуміння поняття кримінального закону логічно ставить питання про те, скільки ж нормативно-правових актів в Україні мають ознаки, що відображені у ньому, тобто є кримінальними законами, і які це нормативно-правові акти? Якщо звернутися до положень КК України, то можна зробити висновок про те, що лише названий Кодекс є єдиним кримінальним законом. Так, в частині 1 статті 3 встановлюється, що “законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України”, а в частині 3 цієї ж статті спеціально наголошується на тому, що “злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. Таким чином, сам КК України проголошує принцип монізму кримінального закону в Україні. Відповідно до цього принципу всі нормативно-правові приписи, що визначають діяння, які є злочинами, та кримінальну відповідальність за їх вчинення мають бути зведені до одного нормативно-правового акту. Як пише М.І. Хавронюк “із ч. 1 ст. 3 випливає, що чинне законодавство про кримінальну відповідальність являє собою один кодифікований закон і що єдине джерело кримінального права – це КК. Будь-які інші нормативно-правові акти не входять до системи кримінального законодавства”[100].

В період підготовки проекту нового КК України мали місце намагання законодавчо відмовитися від цього принципу. Так, у статті 6 проекту КК України, підготовленому робочою групою під керівництвом В.М. Смітієнка, та внесеному на розгляд Верховної Ради України Комісією Верховної Ради України 2 (12) скликання з питань правопорядку та боротьби із злочинністю, передбачалося, що “джерелами кримінального законодавства України є:

а) Конституція України;

б) цей Кодекс;

в) тимчасово не кодифіковані закони, що містять кримінально-правові норми;

г) інші нормативні акти, які безпосередньо не згадуються в цьому Кодексі, але враховуються у нормах з бланкетною диспозицією;

д) рішення Конституційного суду України щодо конституційності норм кримінального закону;

е) правові норми, що містяться в ратифікованих Україною міжнародних договорах та угодах”