Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

землю, страшно так стогнала й задихалася… До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дороги і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я врозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце… ми ще туди повернемось, обов'язково повернемось…» Коли згадую це, хлопці, — сльози давлять… Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла… Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з'явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч… Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався… Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою… Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в'язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут…

— У кожного з нас, Костю, доля важка, як і в тебе, — сказав Жора. — Якби ти знав, скільки мук перетерпів Володя… А бачиш, духом не падає, мріє ще й помститися фашистським мерзотникам. Так що ти, друже, також тримайся. Будемо разом. Нікуди від нас не йди.

— Не знаю, як і дякувати вам, хлопці. Оце розповів вам про себе — і вже якось легше стало…

4

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар'єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підтримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір'я один до одного…

Настав день, коли кар'єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камери дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезинфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу.

Начальник лазні — давній кримінальний злочинець, злодій і скотоложець на прізвисько Філософ — любив «пофілософствувати» перед голими в'язнями про те, хто з них має право жити на світі, а кому жити не варто.

— Щоб ви знали, вошивці, опера — не драма, шляпа — не панама, курка — не птиця, в'язень — не людина, а табір смерті — не санаторій, — просторікував він. — Всі ви, звичайно, кретини. Та серед кретинів інколи трапляються грамотні, бо грамотність — це пошесть двадцятого століття. Так от. Теорію Дарвіна вивчали? У нас ви з нею познайомитесь на власній шкурі. В рослинному, тваринному і людському світі перемагають найсильніші — у кого пазурі й зуби міцніші. І це правильно. На землі повинні жити тільки сильні, а кретинам і всяким виродкам тут робити нічого. Людей розплодилося — як комах. Просто жах! Планета стогне від перенаселення. Винищується краса землі, природа. Хіба ж допустиме таке неподобство? Ось гляньте на себе і подумайте, чи ж може отаке лайно бути часткою людства? Та й що станеться, якщо людство засмічувати покидьками — кретинами, сифілітиками, дистрофіками, алкоголіками, жидами, слов'янами і ще отим бидлом — неграми? Так от, настав час зробити селекційний відбір людської