BooksUkraine.com » Детективи » Знайти і затримати 📚 - Українською

Читати книгу - "Знайти і затримати"

180
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Знайти і затримати" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 34
Перейти на сторінку:
групи, зупинилася.

— Чим порадуєте? — звернувся я до Коливайла — циганкуватого експерта.

— Дещо є. Лише попередні висновки. Приміром, бите скло — від окулярів, а на ньому відбитки пальців трьох чоловік.

— Цікаво.

— Цікаве попереду, — сумно посміхнувся Коливайло. — На галявині товклося вісім осіб. То як? — лукаво примружився.

Ми стояли мовчки, вражені його повідомленням. Пазова щось запитав Кузьменко, і він машинально кивнув йому головою. Олекса з Букетом залізли в машину оперативників, і вони поїхали. Яків, Бунчук і я залишилися на дорозі. Вісім… Звідки? Хто? Ніяк не в'язалися кінці з кінцями.

І тут згадав бородатого діда з костуром і стару жінку, яких бачив біля станції. Ще й розмовляв з дідом. Тепер мені здалася підозрілою їхня поява біля місця, де лежав поранений Загата. І кошик у діда. Чому б не перекласти туди гроші? Ні, восьмеро — це забагато спільників, А ще власник будинку — дев'ятий. Дурниця!

— Тринадцятий! Тринадцятий!.. — заговорила рація.

Я схопив мікрофон.

— Тринадцятий? — голос майора Скорича.

— Так точно.

— Отримуй інформацію; вбивця і грабіжник не Акула, а Шакула. Його прізвище — Дрига Мирон Демидович. Притягався до кримінальної відповідальності за розбій і пограбування універмагу. Сім років позбавлення волі. Це йому зараз двадцять вісім. Філона у картотеці нема. Або гастролер, або новоспечений підручний. Ми оповістили всі навколишні населені пункти, виставили пости. Власника «Волги» шукаємо. Картотека велика. Біляву дівчину теж. Що у вас нового?

— Справжній вінегрет, аж голова паморочиться, — поскаржився майорові.

— Аби не від успіхів, — пожартував Скорич. — То що там?

Я розповів Дмитру Юхимовичу про здобуті факти.

— Дійсно лабіринт. Мені здається, грабіжники залишилися в лісі або десь поблизу. Тактика їхня давно відома: пересидіти найінтенсивніші години розшуку. Звичайно, можуть, коли споночіє, податися… еге, в місто чи в Тарасівну, якщо мають там у кого сховатися.

Я поклав мікрофон і до Миколи:

— Розвертайся і потихеньку до Снігурів. Трохи проїдемо.

Наш «газик» на другій швидкості котив по шосе. Ліворуч зеленою стіною стояв ліс, праворуч — лісосмуга, а за нею — скошене поле. В поле грабіжники не пішли. Може, вони зачаїлися на узліссі й стежили за нами, пошепки лихословили й кепкували, переконані у нашому програші.

Минули дорогу на станцію Партизанська, проїхали ще кілометрів зо три. Не помітили нічого підозрілого і повернули назад до міста. Відчував, що Скорич повідомить про власника «Волги» й біляву дівчину на моторолері. Знову згадав слово, написане Загатою на сірниковій коробці. ЦИБУ… Можливо, у його паперах щось знайдемо.

Розумів, що Ілля, втрачаючи свідомість, залишив важливе повідомлення, сподіваючись на нашу кмітливість. Чому на «нашу»? Очевидно, в _першу чергу, на мою. Він же знав, що справою займатимусь саме я. Отож — ЦИБУ… Значить, Загата сповіщав про щось відомо тільки нам обом. ЦИБУ… Обом… Власне, я лише кілька разів зустрічався з ним.

— Куди веде он та грунтівка? — запитав я у Бунчука, показуючи на шлях ліворуч від асфальтівки.

— Через поле до колгоспних ферм. Сюдою, як нема дощу, возять молоко на завод.

— Ну, Миколо!.. — я покрутив головою. — Ти неперевершений знавець усіх маршрутів! Повертай до ферм.

Бунчук задоволено гмикнув, і ми з'їхали на грунтівку, що перетинала лісосмугу й губилася між стернею. Трохи далі біліли довгі споруди, походжали різної масті корови. Обабіч шляху лежали валки соломи, ще не зібраної в ожереди.

— Тут, Якове, ніде сховатись, хіба що… — розважливо почав я, та мені заперечив Пазов.

— Ні, вдень вони не підуть до копичок, надто ризиковано. Для них ліс — найкраща схованка.

Ми повернули назад. Я почав згадувати, як зустрівся із Загатою. Ілля запросив мене до себе на дільницю на побачення з Хрипливим — грабіжником, якого я розшукував. Підозрюваний виявився не Хрипливим, а… Яке ж у нього прізвисько?.. Ага, Чмих! — вайлуватий п'яничка і ледацюга, колишній однокласник Загати. Звати його Петро, прізвище… Забув.

Потім він до мене заходив з інформацією про продавщицю універмагу Шулешко. Здається, і все наше спілкування, окрім вітань при випадкових зустрічах.

Ось і пост ДАІ, вікнастий будиночок на високому підмурку. Троє інспекторів зупиняли й перевіряли автотранспорт, придивлялися до пасажирів. Отак зараз скрізь, на всіх дорогах, станціях і постах.

Бунчук пригальмував, і я висунувся з «газика» до меткого лейтенанта, що віртуозно жестикулював смугастим жезлом.

— Як справи?

— Працюємо, — бадьоро відказав і нараз спохмурнів. — Нікого не затримали. Чи не подалися вони на Снігурі?

Навряд, подумав я. Загата примусив грабіжників стрибати з поїзда. Вони збиралися їхати до Снігурів, вузлової станції, а там пересісти на інший, далекого слідування.

Запрацювала рація. Я взяв мікрофон.

— Тринадцятий слухає.

— Добре, — озвався черговий. — Записуйте адресу власниці моторолера: вулиця Піонерська, будинок 10. Марина Жалинська. На розі вулиці вас чекатиме дільничний інспектор. Да, на кобурі, на порваній фотокартці і на склі ідентичні відбитки пальців. Встановлено: Шакули, тобто Дриги Мирона.

— Ти знаєш, де вулиця Піонерська? — запитав сержанта Пазов.

— На околиці міста, вздовж лиману. Там чудовий пляж.

Ми звернули з центральної дороги в бічну вулицю з одноповерховими будинками, парканами, садками. У затінку черешні стояв міліціонер, тримаючи кашкет у руці. Дільничний інспектор. На нашому «газику» не було ніяких позначок, і він не звернув на нього уваги, поки ми не спинилися поблизу.

— О, це ви! — здивувався і надів кашкет на облисілу голову.

Інспектор — старший лейтенант, немолодий, з підковою рудих вусів, на сорочці орденські колодочки. Такі добре знають свою дільницю, користуються у жителів авторитетом і повагою, мають багато друзів і добровільних помічників у роботі. До них запросто приходять серед ночі й перепиняють на вулиці, звертаються тепло, не називаючи ім'я або чий, а тільки по батькові. В нього й очі лагідні, уважні.

— Розкажіть, що це за Марина, — попросив його.

— Закінчила десять класів, приїхала із Снігурів поступати до

1 ... 9 10 11 ... 34
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знайти і затримати"