Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Виходить, лисеня не спіймала, а скарб знайшла? А як же ти знайшла ту печеру?
— Заїдки ви знаєте, що я в печері була?
— Свічку й сірники я тобі давав. І ти сама розповідала, що знайшла в печері. Скарб знайшла.
— Он який ви хитрий! Слухали й мовчали. Більше ніколи не розповідатиму вам казок, — засмучено сказала Оксана.
Марко пригорнув до себе доньку і мовив:
— Нехай лежить там скарб. Ти тільки нікому не кажи. Пан як дізнається, усе забере, його земля, його й печера. Все, що на землі і під землею — скрізь його. А золоті гроші треба забрати. Я сам полізу до печери. А ти більше туди не ходи, не дай боже, впадеш, розіб’єшся. Що я сам на світі робитиму? Як виростеш, заміж ітимеш, отоді на ті гроші справимо тобі посаг.
— Ви, тату, туди не доберетесь, а я знаю, як дістатися в печеру. Полізу, заберу все золото і принесу вам. Не бійтеся, я на вірьовці туди спускатимусь.
Другого дня Оксана спустилася в печеру. Зорала всі сині камінці, золоті й срібні гроші, а ввечері показала батькові.
Тільки гроші були давні. Золоті Марко зашив у пояс, а срібні, сказав, непотрібні. Не знадобилися й сині камінці, — намисто з них зробити не можна, а на вуздечку Марко не хотів нашивати, ще пан чи управитель почнуть допитуватися, звідки взяв.
Оксана вже добре знала, як можна спускатися в печеру без вірьовки. Через кілька днів вона однесла клуночок із срібними грошима та синіми камінцями назад.
Горить невеличка свічка в печері, а дівчина сидить і думає: ану ж іще хтось забереться сюди? Треба все — шаблюку, рушницю та інші речі сховати так, щоб ніхто не знайшов. Узяла свічку і почала шукати потаємне місце. Обійшла всю печеру, коли бачить — якийсь лаз, вузенький, і крутий, веде вгору. А може, то хід в іншу печеру, чи просто камінь вивалився із стіни?
У цьому лазі й надумала вона поскладати всі знахідки. Треба тільки одсунути камінь. Ледь торкнулася, камінь і покотився вниз. Дівчина ледве встигла відскочити. Отямившись од переляку, зазирнула далі, де був камінь. Глянула і зойкнула. Там була ще одна печера, а в ній валялися глечики й посуд. Посередині стояв кадібець, на ньому лежала груба книга. Оксана підійшла, підняла книгу, бачить — а в кадібці повно грошей. Усякі гроші, тільки більше мідних. Були тут і пістолі, самопали, шаблюки. Все вкрилося пилюкою. Помилувалася Оксана знахідкою і почала зносити сюди речі з першої печери. По дорозі дівчина зачепила ногою срібний глечик, він упав, і з нього викотилося намисто, як оті камінці, що вона знайшла в першій печері. Оце справжня радість! Намисто з дірочками посередині. І камінці трохи світліші. Швидко зібрала усі намистинки, зав’язала в хустку. Все перенесла в печеру. Тільки мідний казан лишила на місці — черепа боялася.
Взяла Оксана книжку, одразу не знала, як її й розкрити, а потім знайшла дві застібки, розгорнула. Написано не так, як її вчили. Якісь закарлючки, рисочки і тільки в кінці змогла розібрати.
Прочитала Оксана про те, як запорожці билися з татарами. Далі про Свирида Танцюру і Максима Швайку; Було зрозуміло, що писали по-українськи двоє, один звав себе Танцюрою, другий — Швайкою. А тут, на лихо, свічка догоріла, в темряві ставало моторошно. Взяти книжку з собою? Ні, не треба! Ще хтось побачить, допитуватиметься, звідки вона. Поклала книгу на місце. Спробувала поставити камінь, щоб закрити лаз, та не вистачило сили навіть зсунути його з місця. Нічого, це зробить батько. Оксана пішла до виходу. Чує — хтось розмовляє нагорі по-німецьки. Дівчина причаїлася. Хоч і моторошно в темній печері, а німці страшніші. Коли стало навкруги зовсім тихо, дівчина наважилася вийти із своєї засідки.
Після вечері Оксана розповіла таткові ще одну казку:
— А дідок виявився хитрющим. Тепер я знаю. Він, мабуть, убивав людей і забирав їхнє добро до себе в печеру. Перед смертю він довго ходив по печері. Все шукав найпотаємніше місце, як я сьогодні шукала. Кожен камінь намагався зсунути з місця. Знчепив один камінь, а він скотився вниз, мало ноги йому не причавив. Глянув, а там печера. Маленька, але довга. Я в ній стати не могла, тільки коли лягла, то ще багато місця лишилося. Що в ній далі — не знаю, там темно й лячно… Може, то хід до іншої печери, туди я не полізла.
От він і вирішив скласти в печерку все своє багатство.
Настав час старому помирати. Визирне з печери, послухає. Ніхто не ходить, ніхто голосу не подає, тільки чорний крук каркає на дубі, смерть до нього кличе. Ой, жаль себе стало старому! Небо синє-синє, ліс та степ зелені. Квіточки пахнуть, а там, далі, видно Дніпро широкий, на сонці блищить. Жаль старому самого себе, а ще більше жаль багатства. Дістанеться комусь після нього задурно. І почав він усе ховати. Крекче, надривається день, другий, третій, тяжко перед смертю ходити. Вночі моторошно кричить сич, а вдень крук. Недарма кажуть, що ці птахи голос подають, бо знають, що смерть ходить недалеко.
Золоті і срібні глечики, шаблі, самопали, гроші, тарелі і ще якийсь посуд він позносив у потаємне місце, окремо поклав стару книжку, чорнильницю, а для мене — оце сине намисто, — Оксана розв’язала хустку і висипала намистинки. — А в книжці тій спочатку не по-нашому написано, закарлючки якісь. А далі по-нашому. Я читала про татар і запорожців.
Поскладав дідок усе в сховок і завалив його каменем, а сам ліг на кам’яне ліжко і вмер. От і казці кінець.
Марка схвилювала розповідь Оксани.
— Просив же я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Зеленого Байраку», після закриття браузера.