Читати книгу - "Морська чайка"

— Тут, мабуть, місце погане, — кажу похмуро.

— А так, — згоджується Коська, — тут слабувато беруть. Отам на камені, де Робінзон з П'ятницею, добре беруться. Або біля риббази. Після обіду до риббази підемо, добре?

Я згоден куди завгодно йти, тільки щоб бички брались. Бо в Коськи вже ціла низка, а я й десятка не наловив. А в мене ж морська чайка на горищі з голоду, видно, зайшлася.

Я вже не жаліюся Косьці на те, що риба погано береться. Терпляче жду — коли ж то воно смикне? А сам цікавлюсь:

— А той Робінзон, то хто такий?

— Та то один задавака, — відмахується Коська. А сам уже нового бичка на кукан начеплює.— Мати в нього артистка, ота, що в цирку на руках ходить. А він любить, щоб йому всі підкорялися та щоб його слухались. Верховодити любить. А хлопці не хочуть, щоб ними хтось верховодив. То він ото прочитав книгу про Робінзона, мама йому на день народження прислала, та й корчить з себе Робінзона. Підмовив одного третьокласника, щоб у П'ятницю перевернувся. Примусив того смолою вимаститись. Ну, а Павлик, він такий, він слухняний. Вимастився. Та й сидить ото на острові. Робінзон командує, а П'ятниця, як цуцик, усе виконує.

Мені дуже захотілося познайомитись з тими Робінзоном та П'ятницею, але я нічого не сказав Косьці.

З моря вже давно випливло веселе, червоне-червоне, наче вимите, сонце. Воно швидко підіймалося вгору, а море грало, переливалось. На берег котились легенькі хвилі, шелестіла дрібна галька і пінились на зелених водоростях білі бульби.

Ми рибалили аж до самого сніданку. Непомітно-непомітно, але вже й в мене на кукані стріпувалось чимало риби. В Коськи половина кукана була нанизана. В мене все дрібні, сірі, а в нього все чорні, здоровенні такі, як учора бабуся подавала на стіл смаженими. Нарешті Коська примруженим оком зиркнув на сонце і сказав:

— Мабуть, вже час котів годувати.

Вирішили спочатку нагодувати морську чайку. Скрадаючись поза городом, щоб бабуся не побачила, пробралися в новобудову, вилізли на горище. Коська свого кукана внизу залишив, а я весь улов на горище витяг. Ого, тут було стільки риби, що й за три дні не поїсть моя чайка.

Я показав ту рибу чайці. Вона нічого, тільки поглядає насторожено. І дивитись на рибу не хоче. Тоді ми з Коською загнали чайку в куток, впіймали її і піднесли до риби. Вона виривалась із рук, не хотіла їсти.

— Ич ти яка! — дорікав чайці Коська. — До скумбрійки та ставридки звикла, оселедчиків та хамсу тобі подавай, а бички тобі не до шмиги. Кістляві вони тобі та чорні. Брешеш, голубко, посидиш голодна, не то бичків, а навіть собак1 їстимеш, на камбалу тебе потягне.

Я тримав обережно в руках чайку, боявся, щоб крила перебитого їй не здавити, а Коська взяв на паличку сірого бичка, підніс птахові до дзьоба. Чайка якусь мить ніби вагалась, немов прииюхувалась до рибини, а потім враз розкрила широко свого довгого дзьоба, схопила бичка та блискавично його проковтнула.

За якусь хвилину Коська віддав чайці всіх бичків. Вона їх поглитала, не жувавши, хтозна-де вони в ній і вмістились. Видно було, іще їла б, але на моєму кукані не лишилось жодної рибини.

— Ого, вона така ненажера, скільки не давай — їстиме, — сказав Коська.

Я підніс чайку до макітри з водою. Але вона тільки пополоскала в ній дзьоба й почала вириватися з рук. Я пустив її. Чайка вдоволено стріпнулась, викинула з свого хвоста пір'їнку, пішла прогулюватись по горищу.

— Ну, один нахлібник вдовольнився, — сказав сміючись Коська. — Пішли тепер моїх ненажер погодуємо. Ревуть досі не своїм голосом.

Вислизнувши непомітно з горища, ми, скрадаючись, подалися до Коськи.

Коська жив на другому кінці селища. Але це зовсім недалеко від мого дідуся. Бо в селищі не більше двох десятків будинків. Отож ми прийшли швидко.

На Косьчиному подвір'ї нас зустрів товстун Асик. Побачивши нас, він дуже зрадів, але зашипів назустріч:

— Тихше, тихше, хлопці. Мама заснула.

— Ну, то й хай собі спить, — недружелюбно буркнув Коська, прямуючи за хату.

— А я твоїх котиків уже нагодував, — підлабузнювався Асик, поспішаючи за нами.

— Потрібна твоя годівля…

— Тільки не кажи мамі. Вона мені — дві котлети та курча холодне, а я все те котам…

Коська лагідніше зиркнув на Асика. Але за мить знову спохмурнів, невдоволено буркнув:

— Потрібні твої котлети. А коли мама довідається та скаже бабусі — тоді кому мемеля даватимуть?

— А я так, що вона не взнає. А котів не довелося просити… Ух і вурчали!

Ми зайшли в манюсінький дворик. Видно, Коська немало тут працював — чистота й порядок. В цей час почувся з-за хати суворий голос:

— Асику! Асенько! Де ти, дитино?

— Я тут, мамо.

— Ти курчатко з'їв?

— З'їв, мамо! І котлети теж.

— Молодчина! А чому ти там швендяєш? Ану, йди до мене. Йди полеж з годинку. Після сніданку — мертва година.

— Я не хо-о-чу!

Коська взяв за рукав Асика.

— Йди, коли кличуть. Прилипало — куди ми, туди й він. Йди, бо зараз мама твоя прибіжить, знову кричатиме.

Знітившись, Асик пішов. Коська закрив за ним хвіртку, ще й на защіпку взяв.