Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"

А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б. — Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню. Я охоче виліз із ями й подав лопату другові. Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, "інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма". — Ху, ну і ну, — стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні. — Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити. — Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе. — Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м'якше. — А що ж, — згодивсь я. — Можна й подушку. — Візьми в курені. Заодно й курку давай. Ми витягли птаху з мішка й прив'язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла. — Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво. — Ай, Митю, — зауважив я. — В тебе, як у жаби, виходить. — То спробуй ти! — Ко-ко-ко-ко-ко, — дуже справно почав я, але курка обійшла кругом дерева і сховалася за стовбуром. — Тьху ти! — спересердя сплюнув Митько. — Та вона нікого не слухає. Дай-но я в неї хоч грудкою кину. — Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, й заквокче. Однак не завадило б і повечеряти. — Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула? Бабуся підкинула! Інакше й не скажеш. Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини. — А хто обіцяв юшку у казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька. Той невдоволено зашурхотів соломою: — Овва! Юшка! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то з села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку крадь, то яму рий. Ніколи й угору глянути. Хай уже трохи проясниться із оцим от, — кинув на озеро, — буде тобі й юшка, буде і свисток. Тим часом споночіло. Ми намастились одеколоном "Гвоздика" і лягли в курені, вистромивши голови назовні. — Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати. — Хай собі. — Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви… Я придивився. Лісом щось прямувало до нашої пастки. — Ніби не повзе, — мовив Митько. — Здається, навіть іде. — Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз. — От лиха година! — крикнув я, вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі? — Та здається, — озвався сердитий голос діда Трохима, і над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в'язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив? — А це, дідусю… — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду. — Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, а то враз з'явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію? — Ні-і. — От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе. — Молочка, — облизнувсь Митько. — І багато? — Повний бідончик. — А може, не все вилилось? — Та ні, все. — Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б… — Авжеж, — хитав головою дід. — Ну, як вам тут, добре? — цікавивсь, прямуючи до куреня. — Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювались ми. — Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би. Є у вас водичка? — Є, дідуню, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра. — Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна? — Лопатка? — зашарівсь Митько. — Еге ж, лопатка. Он вона лежить. — А й справді, лопата, — дурнувато гигикнув я. — А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали? — От-от, черви. На риболовлю, — випалив Митько. — Ну й багато вловили? — Та ні, не дуже, щось кльову не було. — А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив. І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати. — Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувавсь дід. — Здасться, курка. — Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли з села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив'язали. — Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п'ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить шось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видно, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете? — Принесемо, принесемо, — спантеличено запевнили ми. — І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов та в'язи скрутить. А я вже піду. — Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми. — Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте. — До побачення, дідусю. До завтра, спасибі вам, — кволо відповіли ми. — І хитрющий же дідуган, — мовив по хвилі Митько. — Все зрозумів. — Та тут уже нічого не вдієш. — Добре, що кілка не вбили, як ти казав. — Авжеж, це ще дідові пощастило. На цьому ми й погодились. Розділ VIII Нічний гість. Негативні наслідки навчання уві сні. Сухо тріщало веселе багаття, висвітлюючи