Читати книгу - "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"

— хтось мекає, і думає: "Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з'їм". От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому. — А деякі племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово! — Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми ці обидва способи поєднаємо. — А козеня де взяти? — Ото ж бо, — спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, — проясніло його лице, — мотузку на роги, та в ліс, а вранці відведемо назад? — Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна. — Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке? Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував: — А якщо ми прив'яжемо тебе? — Тобто як це? — вибалушивсь я. — Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж. — Ти що, жартуєш? — не повірив я власним вухам. — Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось. — Та ти, мабуть, сказився, — обуривсь я, доп'явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй! — Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив'язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив'язувати. Я і так посиджу. — Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов'язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає! — Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І по хвильці додав: — Та й безпечніше. Курка, яку ми наділили довір'ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами. — Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати! — Це хіба курка! — згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус! І ми знов якомога лагідніше заводили: — Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп! — А тю-тю-тю-тю. Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами. — Та ну її, — не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав. — Зараз, зараз ми її, — не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла. На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном. — Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається! — Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились! — Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи. *** — Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло. — Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп. — Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать? — Та він на людей побоїться… — Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад. — Звідки я знаю. Може, турист який. — А де ж він тепер? — Де! Додому поїхав! — Додому! А може, — важко сковтнув я, — в о н о з'їло його? — З'їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, — опустивсь на землю. — Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами! — Були речі, — промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала. — Сандаля? Чому ж ти мовчав? — А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка! — І куди ти її подів? — У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів. — Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам'ять рідним була. — Дуже б вони тішилися тією пам'яттю. — Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з'їло, то твоя мама й сандалії була б рада. — Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке? — А що, — розпалювався ще більше Митько. — Рада була б! — Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув. — Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово. — Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б.