Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

Або інший приклад. Припустімо, що зовнішній сектор витрачає менше за свій дохід і має профіцит бюджету в 20 млрд доларів. Водночас внутрішній державний сектор економіки теж витрачає менше, ніж одержує доходу, маючи профіцит бюджету 10 млрд доларів. Згідно з вищезгаданою тотожністю макроекономічного обліку за той самий період внутрішній приватний сектор мав зазнати бюджетного дефіциту до 30 млрд доларів (20 млрд доларів плюс 10 млрд доларів). При цьому чисте фінансове багатство внутрішнього приватного сектору скоротиться на 30 млрд доларів, адже він продав активи або позичив кошти. А внутрішній державний сектор збільшить чисте фінансове багатство на 10 млрд доларів, зменшивши свою заборгованість або підвищивши свої фінансові вимоги до інших секторів. Зовнішній сектор збільшить свою чисту фінансову позицію на 20 млрд доларів (також скоротивши заборгованості або підвищивши свої фінансові вимоги до інших секторів).

Цілком очевидно, що коли один сектор збирається підтримувати бюджетний профіцит, то принаймні один з решти двох секторів змушений підтримувати бюджет із дефіцитом.

З погляду залишків фінансових активів, щоб один сектор акумулював чисте фінансове багатство, принаймні ще один з інших двох секторів має збільшити свої борги на таку саму суму. Усі сектори не можуть накопичувати чисте фінансове багатство одночасно, дотримуючись бюджету з профіцитом.

Можна сформулювати ще одну «дилему»: якщо один із трьох секторів підтримує профіцит, принаймні один з решти двох мусить підтримувати дефіцит.

Незважаючи на всі наші зусилля, ми не можемо всі одночасно мати профіцит бюджету (перевищення доходів над видатками). Це дуже схоже на історію про дітей із Лейк-Вобеґона (уявного міста щотижневого американського радіо-шоу Ґаррісона Кейлора під назвою «Компаньйони»), які всі «вище середнього». Хоча, за логікою, на кожну дитину «вище середнього», має бути одна «нижче середнього». Так само й для кожного фінансового профіциту має бути фінансовий дефіцит.

У попередньому параграфі ми окреслили основи макроекономічного обліку. А тепер трохи заглибимося в бухгалтерський облік і розглянемо співвідношення між потоками (дефіцитами) і залишками (боргами). Щоб уникнути помилок, потрібно переконатися, що між нашими потоками й залишками існує «узгодженість». Ми хочемо бути впевнені, що всі витрати та заощадження звідкись беруться і кудись зникають. Також ми повинні пересвідчитися, що профіцит одного сектору компенсується за рахунок дефіциту в іншому секторі. Це дуже схоже на відстеження рахунку під час бейсболу. По суті, в сучасному світі більшість фінансових «рахунків» — це облікові електронні записи (схожі на ті, що висвітлюються на електронному табло на стадіоні).

Ми також спробуємо виявити причинно-наслідкові зв’язки. Наприклад, ми хотіли б з’ясувати, чому фінансовий баланс приватного сектору США в роки президентства Білла Клінтона був негативним, а державний баланс — позитивним: як ми до цього дійшли і які процеси стали причиною? На відміну від арифметичної тотожності макроекономічного обліку (математично правильної), неможливо достеменно сказати, які процеси формують баланс конкретного сектора. Важко пояснити, чому приватний сектор США підтримував фінансовий дефіцит наприкінці 1990-х років — періоду «економіки Золотоволоски»46.

Ще складніше оцінювати стан економіки в майбутньому, а саме — як довго певний сектор економіки зможе підтримувати дефіцит бюджету і чи взагалі це можливо. Узагалі спрогнозувати це точно надзвичайно складно. Якби це було легко, ми б заробили купу грошей, роблячи ставки на певний результат.

Іншими словами, добре розуміння MMT і секторальних балансів нікому не гарантують пояснення причинно-наслідкового зв’язку в економічних процесах. Не можна бути занадто впевненими. За словами видатного економіста, покійного Вінна Ґодлі, він робив не прогнози, а радше оцінки з припущеннями.

Спираючись на дослідження Вінна Ґодлі, Інститут Леві (www.levy.org) робить подібні оцінки. Зазвичай вони починаються з розгляду офіційних даних від Бюджетного управління Конгресу США щодо прогнозу таких показників, як дефіцит державного бюджету та темпи економічного зростання в наступні кілька років. Прогнози Бюджетного управління Конгресу багато в чому визначені чинним законодавством (тобто законами, що регулюють державні витрати і питання оподаткування та скорочення дефіциту). Однак вони не завжди ґрунтуються на оцінці залишків та руху фінансових активів і, відповідно, не беруть до уваги принципу трьох секторальних балансів. Іншими словами, прогнози Бюджетного управління в цьому розумінні часто некоректні.

Проте цю хибу можна усунути. З огляду на наявні прогнози балансу державного бюджету і зростання ВВП, а також емпіричні оцінки різних економічних параметрів (наприклад, схильності до споживання та імпорту), можна вибудувати модель, яка узгоджується з принципами підходу до залишків та руху фінансових активів. Вона продукуватиме секторальні баланси, а також рівень боргу загалом по економіці та в її трьох ключових секторах. Дослідники з Інституту Леві часто зауважують, що темпи економічного зростання, а також оцінки урядового дефіциту, використовувані в прогнозах Бюджетного управління Конгресу США, продукують украй неправдоподібні фінансові баланси у двох інших секторах економіки (внутрішньому приватному й зовнішньому) та малоймовірний рівень боргу внутрішнього приватного сектору. Для такого аналізу й оцінок необхідно вийти за рамки простих тотожностей макроекономічного обліку. Але водночас потрібно пересвідчитися, що ваш аналіз та оцінки їх не порушують.

У попередньому параграфі ми з’ясували, що дефіцит одного сектору має дорівнювати профіциту принаймні одного з двох інших секторів. Ми також установили, що борги одного сектору дорівнюють фінансовому багатству щонайменше одного сектору з решти двох. Поки що все це випливає з принципів макроекономічного обліку. Однак економіст хоче сказати більше за це, адже, як і всі інші вчені, економісти зацікавлені у встановленні причинно-наслідкового зв’язку. Економіка — соціальна наука про надзвичайно складні системи, в яких причинно-наслідковий зв’язок ніколи не виникає тільки тому, що економічні явища схильні до взаємозалежності, гістерезису47, кумулятивної причинності та «доброї волі» під впливом очікувань. Проте ми можемо дещо сказати про причинно-наслідковий зв’язок між залишками та рухом фінансових активів, які ми обговорювали раніше. Деякі читачі помітять, що прийняті тут причинно-наслідкові зв’язки випливають із кейнсіанської теорії48.

Індивідуальні витрати переважно визначаються доходом. Нашою відправною точкою буде рішення приватного сектору витрати кошти. Людині здається логічним твердження, що доходи значною мірою визначають витрати. Справді, будь-яка людина без доходу буде, безумовно, серйозно обмежена, коли ухвалюватиме рішення про купівлю певних товарів і послуг. Однак, якщо поміркувати, то стає очевидним, що навіть на індивідуальному рівні зв’язок між доходами й витратами досить вільний: можна витрачати менше за свій дохід та накопичувати чисті фінансові активи. Або можна витрачати більше, випускаючи фінансові зобов’язання і поступово тонути в боргах. Проте на рівні окремого домогосподарства та окремого суб’єкта господарювання причинно-наслідковий зв’язок переважно відштовхується від доходів і йде у напрямку витрат. Це усталена логіка, навіть якщо відповідність між двома потоками (між доходами та витратами) недосконала. Підстав уважати, ніби чиїсь власні витрати істотно визначають чийсь власний дохід, обмаль, а тому ми робимо висновок, що на індивідуальному рівні причинно-наслідковий зв’язок іде головно від доходів до витрат.

Дефіцити створюють фінансове багатство. Далі слід пояснити, як на індивідуальному рівні формується причинно-наслідковий зв’язок щодо накопичення фінансового багатства. Так, якщо громадянин або домогосподарство чи суб’єкт господарювання вирішить витрачати більше за свої доходи (тим