Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

Оголошення, що до Росслара лишилося кілька хвилин, пролунало одразу після четвертої тридцять. Сабіна спорснула зі свого місця і стала пробиратися до місця сходження піших пасажирів, намагаючись не зважати на легкий нервовий трепет у животі. До того вона лише раз подорожувала сама, і це був катастрофічний політ на «канікули» до Джима, колишнього матері в Іспанії. Він хотів запевнити її, що вона досі член його родини. Мати хотіла запевнити її, що вона досі має хоч якогось батька. Стюардеса «Британських авіаліній» хотіла запевнити її, що вона «дуже доросла дівчинка», адже подорожує сама. Але від тієї самої миті, як Джим зустрів Сабіну в аеропорту, а слідом за ним пленталася його нова й глибоко вагітна дівчина з ворожим поглядом, Сабіна знала, що це буде крах. Після того вона лише раз бачила його, коли Джим намагався «зблизити» її з новонародженим. У зирканні його дівчини проглядало бажання, навпаки, тримати Сабіну якнайдалі. Власне, Сабіна не могла винуватити її. Зрештою, цей малюк не був їй кровним родичем, і вона б теж не хотіла, щоб якась дитина від попередніх стосунків крутилася біля неї, мов заблудла душа.

Двері відчинилися, і Сабіна збагнула, що її несе вздовж проходу в потоці балакучих людей. Вона подумала була знов заткнути вуха навушниками, але боялася проґавити якесь важливе оголошення. Останнє, чого вона хотіла, це телефонувати матері й повідомляти, що заблукала.

Вона роззирнулася довкола, міркуючи, яка на вигляд її бабуся. Світлину, яку вона взяла із собою, зробили понад десять років тому, коли Сабіна востаннє була в будинку в Ірландії. Вона мала дуже примарні спогади про це, утім зі світлини їй стримано, звисока всміхалася темноволоса, довготелеса й гарна собою жінка, яка погладжувала маленького сірого поні.

«Що, як я не впізнаю її?» – із жахом подумала дівчинка. Чи легко ту образити? Бабусині вітальні листівки на день народження та Різдво завжди були короткі та формальні, написані не тією мовою, яка передбачала почуття гумору. Судячи з тих дрібок інформації, якою ділилася мати, легко було зробити щось не так.

А тоді вона помітила його – чоловік стояв, притулившись до стійки, що могла бути довідковим бюро, а могла й не бути, і тримав шматок картону з написом «Сабіна». Середнього зросту, жилавий, з густим темним волоссям, підстриженим мало не під нуль. Приблизно одного віку з її матір’ю. Також, повільно наближаючись, вона помітила, що в нього лише одна рука. Друга переходила в пластикову руку з пальцями-кігтями, що застигли в тому напруженому положенні, яке зазвичай бачиш у манекенів на вітрині.

Вона машинально піднесла руку до волосся, перевіряючи, чи не надто те прим’ялося під час поїздки, а тоді підійшла, намагаючись знайти в собі якнайбільше безтурботності.

– Ти змінилася, бабусю.

Він запитально дивився на Сабіну, коли вона наближалася, наче оцінюючи, чи перед ним саме та дівчинка. Тепер же всміхнувся і простягнув їй здорову руку. Для цього знадобилося спочатку покласти картон на стіл.

– Сабіна. Я Том. Ти старша, ніж я гадав. Твоя бабуся казала, що ти будеш… – Він похитав головою. – Гаразд. Вона не змогла приїхати, бо в Герцога ветеринар. Тож я твій шофер.

– У Герцога? – перепитала вона.

Том говорив з тим жвавим ірландським акцентом, який, здавалось, є лише в серіалах, мигцем зауважила вона. Бабуся взагалі не мала ірландського акценту.

Сабіна намагалася не дивитися на пластикову руку. Восковий полиск навіював думку про щось мертве.

– У старого коня. Її хлопчика. У нього проблема з ногою. А вона не любить, коли за ним доглядає хтось інший. Але пообіцяла, що зустріне тебе в будинку.

То її бабуся, якої вона не бачила майже десять років, вирішила не зустрічати її, а натомість доглядати якогось паршивого коня. Сабіна відчула, як очі несподівано защипало від сліз. Що ж, тепер вона знала все що треба про ставлення до її приїзду сюди.

– Вона трошки одержима ним, – обережно пояснив Том, беручи в неї сумку. – Я б не шукав у цьому якогось особливого значення. Я знаю: їй не терпиться тебе побачити.

– Нічогенький спосіб показати це, – буркнула Сабіна, а тоді швиденько глянула на Тома: чи не вважає він її гризливою.

Дівчинка миттєво підбадьорилася, коли вони вийшли надвір. Здебільшого не через машину – величезний побитий «ленд ровер» (хоч і явно крутіший за мамин), а через його вантаж: два великі шоколадно-коричневі лабрадори, шовкові й вигинисті, як тюлені, що вилися одне навколо одного в пристрасних зусиллях привітати новоприбулих.

– Белла й Берті. Мати й син. Ну ж бо, вгамуйся, дурнику.

– Берті? – Вона не могла не скривитися, намагаючись відвести від обличчя мокрі носи, навіть коли чухала обидві голови, що випромінювали обожнювання.

– Вони всі на літеру «Б». У їхньому роді. Як хорти. Ось тільки ті всі на «Г».

Сабіні не хотілося питати, про що він каже. Вона забралася в кабіну й пристебнулася. «Цікаво, – трохи занепокоєно подумала вона, – як Том збирається кермувати без руки».

Безладно, як виявилося. Та коли вони помчали сірими вулицями Росслара, а тоді виїхали на центральну дорогу до парку Кеннеді, вона збагнула, що не до кінця впевнена, чи це справді через його непевну хватку на важелі коробки передач. Несправжня рука стискала його, мов жорсткий капелюх, що погано сидить на голові, і тихо шурхотіла пластиковим покривом, коли машина підстрибувала на вибоїстих дорогах.

«Якщо це дорога додому, – вирішила Сабіна, – то якось не обнадіює». На мрячних залюднених вулицях портового міста вона не бачила крамниць, якими хотілося б прогулятися, – лише магазинчики, забиті автозапчастинами чи утепленою білизною для підстаркуватих панянок. За містом, здавалося, був один суцільний живопліт, поцяткований сучасними одноповерхівками з краплинками супутникових тарілок, наче якісь дивні гриби, що ростуть із цегли. Це навіть не скидалося на справжнє село. Тут був парк, присвячений покійному президентові, але навряд чи її так тягнутиме до зелені, щоб туди ходити.

– У Вексфорді є бодай щось? – спитала вона Тома, а той хутко обернувся до неї і розсміявся. Його рот неохоче складався в усмішку, наче це траплялося не надто часто.

– Наша дівчинка з великого міста вже нудьгує, так? – промовив він, але це було сказано доброзичливим тоном, тож вона не образилася. – Не турбуйся. Коли ти звідси їхатимеш, то гадки не матимеш, чим зайнятися в місті.

Чомусь вона в цьому сумнівалася.

Щоб відволіктися від хвилювання,