BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 97
Перейти на сторінку:
десь ка­за­ти, що ско­ро ли­ше доньку заміж віддасть, то за­раз же­ниться вдру­ге. По­що ж йо­му тоді ста­ро­го го­лу­ба до­ма дер­жа­ти та пус­то й дур­но го­ду­ва­ти? Нині на світі гірко жи­ти, а во­на й так не зай­мається до­ма ніякою ро­бо­тою. От за­ле­жить той цвікер [18] на ніс, приж­му­рить очі та й зігнеться то над од­ним сто­лом, то над дру­гим, а там ча­сом ніби й до пе­карні заг­ля­не. Справжнім гос­по­дарст­вом зай­мається Зо­ня са­ма.

- Ну, так до чо­го ж йо­му гу­вер­нант­ка? - спи­та­ла тітка.


- Та це лиш так, ба­чи­те, от для фор­ми, що­би ніби якась стар­ша жен­щи­на до­ма бу­ла. Уже чо­го він для Зоні не зро­бить, не стер­пить, - так її лю­бить, що бо­же! Але-бо й є за що! Во­на жва­ва й ро­зум­на дівчи­на; ма­буть, ско­ро на­ви­неться їй же­них.


- Авжеж! - Тут тітка зітхну­ла.


- Тоді не­хай пан­на Марія йде до сво­го лю­бим­ця, - до­ки­ну­ла вдо­ви­ця.


- Та так! Бо й ку­ди ж їй подіти­ся? Хто візьме на служ­бу ста­ру гу­вер­нант­ку? А він, як чую, й так хо­че вий­ти на ве­ли­ко­го па­на. Чую: хо­че бу­ти ад­во­ка­том. Чи ви не заміти­ли, пані, як він гор­до го­ло­ву но­сить?


- О, гор­до, гор­до! Він знає, що є глад­кий хло­пець.


- Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не до­вид­жуєте доб­ре, пані!


- Ну, що­до то­го, то, мо­же, й справді старі очі не до­вид­жу­ють доб­ре. Але я чую, що надлісни­чий хо­че, аби він по­ки­нув студії юри­дичні та й всту­пив на те­ологію. Во­но й не бу­ло би зле, - філо­со­фу­ва­ла ста­ра. - Не­хай всту­пить в стан бо­жий і мо­литься за гріхи своїх ро­дичів. Йо­му, прав­ду ска­зав­ши, і не­ма іншої бу­дуч­ності; по нім вид­но на пер­ший пог­ляд, що він міша­ної ра­си. Бо­женьку, бо­женьку! - зітхну­ла. - Які ж то не раз лю­ди на світі бу­ва­ють! І при по­ряд­них ро­ди­чах ви­рос­те, і вив­читься, а на­ви­неться яке-та­ке, а во­но й ро­зум ут­ра­тить! - Тут і ур­ва­ла вдо­ви­ця, зітхнув­ши про­тяж­но, гли­бо­ко. Опісля поп­ра­ви­ла оку­ля­ри на носі, ус­та зни­зи­лись в ку­ти­ках, і во­на по­ча­ла так ско­ро плес­ти пан­чо­ху, що дро­ти ли­ше мигтіли.


Тітка підве­ла го­ло­ву, пог­ляд її спи­нив­ся чо­мусь про­ник­ли­во на мені.


І до сьогоднішньої дни­ни не мо­жу я до­га­да­ти­ся, що той пог­ляд мав мені ска­за­ти.


Пам'ятаю ли­ше, що мої ус­та ми­мо­волі зат­ремтіли згірдли­во й що я вий­шла з кімна­ти. Пе­рес­ту­па­ючи че­рез поріг, по­вер­ну­ла я ще раз го­ло­ву за «доб­рою» вдо­ви­цею. її пог­ляд стрітив­ся з моїм. Гли­бо­кий, чи­та­ючий пог­ляд. В тій же та­ки самій хвилі опус­ти­ла во­на ру­ки з пан­чо­хою на коліна, при­су­ну­ла­ся ближ­че до тітки - і я чу­ла інстинк­тив­но, що те­пер поч­неться об­мо­ва моєї осо­би…



***


Я йо­го вже два дні не ба­чи­ла. А нині так хотіла йо­го по­ба­чи­ти!


Надворі пре­гар­на, яс­на, зо­рис­та ніч, що своїм чарівним спо­коєм вик­ли­кає див­ну ту­гу з усіх за­кутків сер­ця; і са­ме пе­ред моїм вікном за­вис місяць над го­ра­ми, ти­ми тем­ни­ми, мов­чаз­ни­ми ве­ли­ка­на­ми, низько-ни­зенько, що ви­диться: ру­кою би йо­го до­сяг­нув.


Орядина не ду­же люб­лять до­ма.


Мені здається, що я ма­ла би йо­му ба­га­то що оповіда­ти.


Мене об­ня­ла не­тер­пе­ливість, ту­га; я сміюся сльоза­ми, а пла­чу радістю… пе­ре­ня­тим пла­чем!


Чому це так? Бо­же мій, чо­му!


Але я не чу­юся не­щас­ли­вою, як пер­ше, о ні! Я щас­ли­ва!


Я знаю, як він зветься. Він зветься - Ва­силь.


Василь! - це гар­не ім'я.



***


Ми хо­ди­ли вчо­ра з Ле­ною за оруд­ка­ми [19] для тітки в місто, і нам лу­чи­ло­ся ба­чи­ти йо­го. Чим ближ­че він до нас над­хо­див, тим мен­ше мог­ла я го­во­ри­ти. Дум­ки розліта­ли­ся мені в го­лові, міша­ли­ся чо­мусь; а ко­ли надійшов уже зовсім близько, то я за­мовк­ла цілком. Пев­на, що поз­до­ро­вить нас, я підве­ла очі, і він справді нас поз­до­ро­вив. Йо­го пог­ляд спи­нив­ся на мені так… са­ма не знаю, як! Я відчу­ла йо­го так, як не відчу­ла ще ніяко­го пог­ля­ду досі.


Він ми­нав по моїй сто­роні, а мені на­ви­ну­лась дум­ка, що він змінив­ся в тій самій хвилі. Який же він гар­ний!



***


Ми поз­най­оми­ли­ся. Во­но скла­ло­ся так: від кількох днів про­бу­вав у нас один то­ва­риш вуйків, про­фе­сор з Р., на ім'я Лор­ден. Ба­жа­ючи йо­го з своїми ту­тешніми то­ва­ри­ша­ми поз­най­оми­ти, велів вуй­ко нам всім над­вечір зібра­ти­ся й піти в міський го­род. [20] Ту­ди схо­ди­лись всі знай­омі. Вечір був пре­гар­ний, воз­дух свіжий; в го­роді гра­ла доб­ра му­зи­ка і, увійшов­ши ту­ди, зас­та­ли ми вже ве­ли­ку гро­ма­ду гос­тей.


Я бу­ла нині - як Ле­на ка­за­ла (во­на бу­ла в нез­ви­чай­но лас­кавім наст­рої) - «неп­рис­туп­на». Якась том­ля­ча ту­га загнізди­ла­ся мені в серці.


Зі вхо­дом в го­род опа­ну­ва­ло ме­не лег­ке, на ли­хо­рад­ку по­до­ба­юче зво­ру­шен­ня. Ціка­во обвів мій пог­ляд гру­пи лю­дей: перші, другі; стрів знай­омих; зви­чай­ні ли­ця, а нині на­чеб нудніші, як зви­чай­но.


Пішли далі, - я все роз­див­ля­юся. На­раз стис­ну­ла ме­не Ле­на за ру­ку.


- Ходім ту­ди! - клик­ну­ла втішно. - Он ту­ди, близько альта­ни! - І, звер­нув­шись жи­во до тітки, шеп­ну­ла їй кілька слів до ву­ха. Мені при­чу­ло­ся ім'я Зоні, і я гля­ну­ла на вка­за­не місце. Під ве­ли­чез­ною, доб­ре мені знай­омою ли­пою сидів надлісни­чий зі своїми «жінка­ми», а біля них один мо­ло­дий су­до­вий прак­ти­кант, Ле­ни­на і Зо­ни­на «тай­на». Тітка звер­ну­ла­ся ту­ди, а ми обі за нею.


Дуже жи­во й ду­же га­лас­ли­во відбу­ли­ся привітан­ня. Не по­ба­ла­кав­ши ще як слід, най­шли десь уже й при­чи­ну до най­сер­дечнішо­го сміху. Розділи­лись ко­ло двох столів і посіда­ли. Ле­на не­мов знов зрос­ла­ся з Зо­нею, а мо­ло­дий уряд­ник і собі сів біля їх, ве­се­лий і лас­ка­вий до Зоні, хоч Ле­на гор­неться більше до йо­го.


Побачивши ме­не, що стою ще неріше­на, до ко­го при­лу­чи­ти­ся, Зо­ня об­зир­ну­ла­ся дов­ко­ла се­бе.


- Де Ва­силь дівся? - спи­та­ла бист­ро. - Ва­си­лю! - клик­ну­ла не­тер­пе­ли­во, а тро­хи зго­дом відда­ли­ла­ся від нас, розг­ля­да­ючи­ся на всі сто­ро­ни жи­во.


Відчувши, о що річ іде, мені ста­ло ніяко­во, і я бу­ла го­то­ва підійти до пан­ни Марії, але тут схо­пи­ла ме­не Ле­на за ру­ку.


- Пожди, - мо­ви­ла, - не ба­чиш? Зо­ня хо­че те­бе поз­най­оми­ти з Оря­ди­ном. З ним луч­че за­ба­виш­ся, як з пан­ною Марією, він і так ка­зав мені ко­лись-то, що рад би те­бе пізна­ти. Пан­на Марія роз­бесіду­ва­ла­ся так жи­во з про­фе­со­ром Лор­де­ном, що бу­ло би не­чем­но пе­ре­ри­ва­ти їм бесіду!


- А я та­ки піду до неї, - відповіла я хо­лод­но. Я вже зро­зуміла, чо­му й во­на ба­жа­ла ме­не поз­бу­ти­ся, ба­жа­ла знай­омст­ва мо­го з Оря­ди­ном. Во­на не лю­би­ла ме­не ко­ло се­бе, ко­ли який муж­чи­на збли­жав­ся до неї. Зоні

1 ... 9 10 11 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"