Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Ще одного молодшого Бутка, Івана, мобілізували червоні, у рукопашному бою його було вдарено руків’ям нагана у скроню, його довго лікували в госпіталі, а потім у нього наступив тривалий психічний розлад. Години депресії минали, і він ставав хорошим співбесідником, славним парубком, перед однією з молодіжних вечірок моя мати попередила всіх про те, що прийде її брат, і що він… хворий психічно. А він увесь вечір грав на гармошці, співав, розповідав веселі історії, був душею компанії, і про матір подумали негарно, буцім обмовляє рідного брата. Дедалі його стан погіршувався. Мав неймовірну фізичну силу, подвоєну хворобою, в божевільні його втримати не могли – виламував грати, спускався по ринві на землю, – врешті його вдалося вмовити полікуватися, до того ж йому сподобалося в лікарні, він проголосив себе богом, всі хворі слухали його беззаперечно; уранці він сідав на «троні» – стільці з бильцями, хворі приходили, вклонялися: «здрастуй, боже», він розподіляв їх по роботах (звечора наряд на роботи давав йому головлікар). Іноді йшов з лікарні прогулятися під слово честі, що повернеться, та й утримати його не могли, під час однієї з таких прогулянок викинув з машини якогось начальника й наказав шоферові катати його містом. Помер раптово, від крововиливу в мозок.

Ще один молодий Бутко повісився – підрізав у жатці коні, боявся батькового гніву. Той страшенно побивався за сином, поставив на могилі дорогий – найдорожчий на весь цвинтар – пам’ятник.

Один син помер у малому віці, а наймолодший, Андрій, розділив батькову долю: пиляв сирий ліс у Архангельських лісах, коли підіймав важелезну колоду від напруги у нього перевернулися в очницях очі, жив калікою.

Сам Онуфрій Давидович участі у громадянській війні не брав – заважало каліцтво – хоч номінально очолював самооборону села, не раз рятував односельців від кулі та шибениці – користувався беззаперечним авторитетом у дівичан. Двічі рятував у власному домі під час нашесть – денікінських та бандитських – сільських євреїв, одного разу став з рушницею в руках. Важко переживав втрату синів, не прийняв у душу радянську владу, отож не раз підпадав під всілякі реквізиції та утиски… На шматок хліба заробляв ковальським молотом. Під кінець свого проживання в селі почав попивати.

Трудні життєві дороги пройшли і дочки Онуфрія Давидовича. Найстарша – Тетяна. Найбільшу «охотку», як казали у селі, мала до коней, працювала з ними, доглядала їх краще за хлопців, коні у неї аж вилискували. Вийшла заміж за батрака, великого посагу батько дати не міг (багато дітей), землі майже не мав. Дав корову та пів десятка овечок. Громада Володькової Дівиці виділила молодятам шість десятин невдобій – супіску за селом. За це вони кілька років випасали громадську череду. Хату сплели з лози, обмазали її глиною. Пасли-випасали череду, а тирлувати пригонили на свої невдобія. І переорювали землю на пар, удобрювали. Нарешті земля зародила. Працювали на ній двоє – Тетяна та Андрій, як прокляті, як каторжні. Й росли статки. Появилися клуня, хлів, комора, пара коней. Фундували нову хату – дерев’яну, на помості. Здавалося, тільки б жити. А тут – колективізація. Землю віддай, худобу віддай. Віддати – нажите таким трудом? («Дайте пожити, я й року не пожив», – казав Андрій.) Отже, в колгосп не пішли. Обклали їх «по твердому» один раз, другий. Прийшли описувати. А ту ще трапилася лиха притичина. Побачивши, що до хутора йде комнезам, Андрій закинув у бур’яни «австріяка» – гвинтівку, яку приніс з австрійського фронту, патрони ж з цинковки спішно висипав у корито для свиней, накидав туди бур’яну… Сидять комнезамівці посеред двору на моріжку, списують на папір Тетянине та Андрієве добро, а порося тим часом проломило дірку в загорожі й біжить через двір з патроном в зубах. Андрія забрали одразу й одправили в Архангельську область. За Тетяною прийшли через два тижні.

…Вечоріє. Весна. Роскаль. Веде міліціонер Тетяну та ще одного «куркуля» селом, у чоботі у нього хлипає та джв’якає. Тетяна та другий заарештований теж місять багнюку, й тоді «куркуль» каже міліціонерові: «До Ніжина – п’ятнадцять верств. Не дійдемо ми туди до ночі. І в тебе он у чоботях хляпотить. Ондечки живе мій кум. Заночуймо у нього, повечеряємо, може, й по чарці вип’ємо. А вранці кумів хлоп’як запряже коня й одвезе нас у Ніжин». Міліціонер подумав і погодився. «Куркуля» забрав із собою до хати, а Тетяну, для страховки, замкнув у коморі. Сидить Тетяна в коморі й мліє душею, серце їй болить, плаче: ні не свою лиху долю оплакує, а шкода їй покинуту негодовану худобу. Корова, либонь, жалібно стогне, недоєна, у неї мале телятко, свині верещать. Її забрали зненацька, вона не встигла навіть нічого сказати сусідам. Як же їй жаль худібоньки, виплеканої власними руками!.. Тетяна знає, куди її ведуть, знає, що не вернеться на хутір, мабуть, і хутора вже ніколи не побачить, і худібки своєї, але жаль до живини крає її серце. У коморі лише одне невелике віконечко під самою стелею. Підставила кадібець, вийняла віконце з рамою, вилізла з комори і розгаслими полями – сім верств – бігла до хутора. Порала коні, корову, свині, овечки, задала їм корму й на завтра, а тоді бігла сім верств назад, залізла в комору. І поставила назад віконце. Удосвіта міліціонер доправив її до Ніжина, а звідти відправилася в заслання.

На лісоповалі працювали шалено, термін заслання їй скоротили, врахували батрацьке минуле, й Тетяна, в якої на той час народилася дитина, поїхала до рідних країв. Андрій лишився працювати (вже по найму) ще на один рік аби поміняти буцімто втрачений «пашпорт» засланця на новий, звичайний, «чистий», для того, щоб потім легше жилося на волі (це була йому несподівана підказка від місцевого міліцейського очільника).

Приїхала вона у Володькову Дівицю, прихилитися їй ніде, пішла до своєї хати. А там – колгосп, центральне подвір’я. У хаті живе голова колгоспу, двадцятип’ятитисячник, сухотний робітник з Чернігівської музичної фабрики. Тетяна попросилася до нього домашньою робітницею, він впустив її до її ж хати. Вона варила їсти, прибирала, а голова колгоспу колотився по господарству і в нього нічого не виходило. Господарство розпадалося. І тоді Тетяна почала підказувати йому: найперше, навісь замки на стайні, бо кожного ранку колгоспники розбирають своїх коней або крадуть ліс продають у Ніжині, або їдуть у хуру, а колгоспної роботи не роблять. Яру пшеницю вже пора сіяти, і сій її за Попівною, а гречку посієш пізніше.

Голова прислухався до Тетяниних порад, справи пішли на краще. Усі в колгоспі знали, хто насправді керує колгоспом. Та й