Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

— Їх? А ти не рахуєшся?

Євсей закрутився на місці. Начебто по кишенях став шукати дріб’язок, а він у дірку провалився, в чобіт чи ще куди.

— Гаразд. З Табачника нічого взяти — волоцюга, жебракує, байки розказує. Шкідливі, але байки. Натомість Довид ще сповна розуму. Усім відомо, що сповна. Ти б йому вкоротив язика. Не нам вирішувати лінію. Ясна річ, якщо організовано вас усіх евакуюють — для вас же й краще. Ти, наприклад, на новому місці роботу собі одразу знайдеш. Ви коли окремо опинитеся, у вас так само злодії лізтимуть в очі. І бандити. І шпана. А іншим — професорам-академікам, звичайно, страшнувато. Пошани їм буде менше. І грошей менше. Довкола ж такі самі — професори-академіки-скрипалі-піаністи. Ти тільки уяви — повезуть вас у нову місцевість, і ви влаштуєте там собі єврейський рай. Ти будеш головним міліцейським начальником. Ну, не головним, але на керівній посаді. Хіба погано? Інтелігенція пише вірші, музику, кіно. Ви маєте дякувати.

Євсей начебто щось намацав у кишені, радісно кивнув:

— А ми й дякуємо. Дякуємо. Ось, знайшов. — І тицяє папірець трубочкою. — Довид адресу залишив. Поїхав до Табачника в Остер на побивку.

— Навіщо мені адреса? На чорта?

— Довид велів передати. Щоб не на словах, а папірцем. Учора пізно поїхав. Сьогодні передаю. Не на роботі. Як годиться.

Я подивився на Євсея новими очима.

— Які в мене можуть бути справи з Довидом? Я його не виношу. І не приховую.

Євсей спохмурнів:

— Я в чужі справи не лізу. Ніколи. Гадав, ти мене поважаєш. Звідки я знаю. Довид щось махлює з цегляної справи. Може, він тобі цегли підкидає нишком. Для сарайчика на старій квартирі. Ти хотів будувати. Він мені якраз і натякнув: для користі особистої твоєї справи переказати адресу. Ну, тепер ти переїхав, тобі сарайчик прилаштовувати ніде. Але мало що. Була б цегла. Правильно?

Я відповів рішуче:

— Неправильно.

Прочитав папірець. Адреса така: Остер, вулиця Фрунзе, за останнім будинком від кінця. Землянка.

На прощання Євсей пробурмотів:

— Ти, Мишко, люди кажуть, недокрутив з Мойсеєнком. Пам’ятаєш, який руки на себе наклав?

— Ну. Пам’ятаю. В очах висить щоночі.

— Кажуть деякі, і в нашому відділенні теж. Темне діло. Темне. Я як можу — осаджую, не чіпляйтесь, кажу, до Мишка, усе що треба — зробив. Артист нервовий трапився. Ось і кінець.

Я різко обірвав:

— Які твої розмови, я знаю. Вихляєш. І розмови твої з вихилясом. Конкретно, хто бочку котить?

— Друкарка Свєтка. Вона з начальником зараз крутить. Губи бантиком склала і навмисне при мені процідила: «Миша твій, Євсей, недогледів. З тобою дружить, аж обіймається, а недогледів». Свєтка — хвойда. Шльондра. Сама б не додумалася. Повторює.

Я розвернув Євсея обличчям до себе і закінчив нашу розмову таким чином:

— Через тебе до мене претензії. Бачиш, зачепили. Гутін — сумнівний з національного питання, Цупкий з Гутіним обіймається і взасос цілується, давай по Цупкому вдаримо. Ні. Не вийде в них!

Євсей засвітився, хоч я його й боляче стиснув за плечі.

— Не вийде, Мишо! Ми проливали кров разом. Не вийде.

Я не знав, як підтримати товариша, і тільки сказав:

— Отож.

Настала можливість поїхати в Остер, як я хотів і планував. А вдома я пояснив: їду на батьківщину, в село Рябина, що між Харковом і Сумами. Далеко від Чернігова. І на роботі поширив ту саму версію. Відгриміла велика війна. У мене мати та батько закатовані фашистськими нелюдами як передові колгоспники, причому батько — активіст. Востаннє вклонитися могилі батьків — на таке мотивування я змушений був зважитися. Соромно.

Але в той же час не соромно. Після Остра я намітив і справді дістатися до Рябини. Якщо вийде.

Хто не знає, пояснюю.

Заднім числом завжди легко засуджувати. А в ті роки почуття були напружені пожарищами минулої війни. До щастя подати однією рукою. І будь-яка перешкода після кровопролитних боїв бачилася незначною на мирному тлі. Це я не для філософії, а для знаття.

І таку перешкоду мені втнула Горобчик Лілія.

Так, цікава жінка до своєї смерті. За чутками на її адресу. Але її нема. А у мене неприємності. Прикро? Прикро. Але нехай. Чесне ім’я дорожче я не знаю за що.

Євсею нічого не сказав. Відвертість — добре, а совість краща. І совість мені диктувала: нікого не треба зачіпати. Є оперативне положення: в курсі — отже, причетний.

Перед потягом прогулявся вулицею Цеткін.

Будинок 23 не видавав жодного звуку.

Я обігнув будівлю ззаду, переліз через паркан.

У курнику мертва тиша. Двері розчинені, ані пір’їнки, ані зернинки.

Остер — відома єврейська місцевість. Приблизна більшість євреїв. Решта українці. Трохи росіян.

Посеред руйнувань подекуди росли будови. Непоказні, але з добротного лісу. Вдома — не вдома, але й не зовсім шпаристі бараки. Люди самі для себе будували. Дошка до дошки пригнані на совість. А потім ще й обшиють дранкою. Жити та жити.

Остер зустрів мене весіллям. Одружувався єврей з єврейкою. І гості, будемо відверті, суцільно євреї. Не без українських товаришів, але загалом і в цілому. Лунала єврейська мова, особливо з боку старих.

Веселощі вже сягнули такого ступеню, що танцювати вивалили з хати надвір.

Грав оркестр — скрипка, бубон, акордеон. Я відразу зазначив: акордеон трофейний, німецький. Надивився в Німеччині. У німців два інструменти для веселощів — губна гармошка й акордеон. У євреїв скрипка, ясна річ. Тепер ще й акордеон додали. А скрипаль якийсь недороблений. Абияк. Потім зрозумів — шульга. Скрипку не по-людськи тримає.

Грали начебто життєрадісно, але нудно. Підспівували мало.