Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Що характерно, єврейські діти у великій кількості. І малі, і старші — різної статури. Здебільшого худенькі та хирляві. Але й товсті в тому числі. А українські — всуціль худенькі. Порода. Єврейська дитина краще засвоює їжу. Або годують її особливим способом, як гуску на заріз. Упихають у горлянку. А наші: поїв, не поїв — бувай здоровий, біжи з хати.

Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.

Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:

— Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.

І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.

Горлає, як скажений:

— До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!

І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.

Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.

У голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.

Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого.

Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.

Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.

Я підняв склянку і кажу:

— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.

Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.

І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.

За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.

І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.

Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:

— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!

Усі замовкли.

Я склянку з узваром підніс і кажу:

— Мазл тов,[2] дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!

Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.

І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:

— Аїд?[3]

Я засміявся.

— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!

Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті й чорні бувають.

— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться та їжте-пийте.

Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.

Я на весь рот посміхаюся і виходжу надвір.

Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.

Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:

— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?

— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.

Чоловік підійшов упритул, поклав руку на плече:

— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.

Я пожартував для легкості:

— Пізненько наречена з нареченим зібралися, їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.

Чоловік кивнув:

— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?

— Нетутешній.

— Я точно бачу — військовий! Правда ж?

Я невизначено хитнув головою.

Чоловік поквапився сказати:

— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.

І простягнув мені руку для знайомства:

— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.

Я потиснув руку.

Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.

Знову гиркання, сміх довкола.

Я прошмигнув за паркан, на вулицю.

І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.

У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.

Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть. Солодко. Хочете, щоб солодко було? Буде. Обов’язково буде. Не той зараз час, щоб не солодко.

На Фрунзе до землянки я не пішов. Завернув на сто вісімдесят градусів.

Возів із п’ять змінив. Кілька полуторок. Підвозили — грошей не брали. Свої хлопці, українці.

Узяв курс на Рябину.

Рябина була жива. Центральна частина —