Читати книгу - "Джен, Петро Немирівський"

З подивом Джен дивилася на мене, намагаючись зрозуміти причину мого «пасивного спротиву». Здогадалась. Рішуче підійшла до дверей і замкнула замок. Повернулася і присіла переді мною навпочіпки:

— Милий Вікторе, я довго не хотіла розпочинати цю розмову, але, мабуть, доведеться. Я знаю, що ти до мене не байдужий. Але не треба. Не треба сидіти в машині біля синагоги по суботах, чатуючи на мене. Не треба слідкувати за мною, коли я іду з роботи. І малювати мене також не треба. Домовились?

Я наморщив лоба. Зараз, з цього місця і під цим кутом мені добре було видно пливкі лінії її стегон в обтислій сукні. Чарівливі лінії! Не знаю, підкоряючись якій силі, я раптом взяв руки Джен і потягнув її до себе!

На мить вона піддалася, може бути, від несподіванки. Я навіть встиг відчути, як пасмо її оксамитного волосся майнуло по моїй щоці.

Але тривало це лише мить. Вихопившись з моїх рук, Джен відійшла до дверей. Кинула на мене спопеляючу блискавку погляду.

— Ти при тямі? — спитала тихо. — Завтра ж я попрошу, щоби замість мене тобі дали іншого супервайзера.

Глава 10

Але вона нікого ні про що не попросила, а залишилась моїм супервайзером і надалі. Як і раніше, ми обговорювали з нею пацієнтів, сперечалися, розмовляли про мистецтво та політику. Словом, зовні мало що змінилося. Але між нами виникла якась таємниця, яку ми, як два заколотники, тепер приховували від усіх.

***

Якось Джен спитала, чи не можу я підвезти її під час ланчу до ательє, де їй терміново треба забрати якийсь одяг. Машину, так би мовити, було подано, і незабаром ми мчали бруклінськими вулицями в район Бей Рідж.

— Вікторе, я давно хотіла тебе запитати от про що. Ти ж українець, чи не так? — звернулася вона до мене дорогою.

— Саме так.

— Особисто я з українцями справи ніколи не мала і близько не була знайома. Але от моя бабуся і моя мати говорили мені не раз, що під час війни українці допомагали нацистам знищувати євреїв. Я про це чула і від інших старих євреїв з нашої громади.

— Так, дійсно, серед українців були ті, хто допомагав нацистам знищувати євреїв, — відповів я після недовгої мовчанки. — Але важливо пам’ятати і про те, що серед українців було чимало праведників, — тих, хто рятував євреїв, ризикуючи своїм життям і життям своїх родин. Мабуть, не всі знають, що у книзі праведників Яд ва-Шем понад дві з половиною тисячі праведників — це українці. В нашому народі чимало справжніх лицарів.

— Хм-м, цікаво, — здивовано і трохи розгублено промовила Джен.

Гадаю, вона на цю тему не мала достатньої інформації, окрім розповідей родичів, тому не могла нічого додати.

— Взагалі, історія взаємовідносин українців і євреїв досить складна, має і темні, сумні сторінки, — продовжував я. — Проте, я глибоко впевнений, що в долях двох наших народів набагато більше спільного, чим того, що нас роз’єднує, і з часом це проявиться ще більше. Але давай продовжимо цю розмову іншого разу, бо ми вже приїхали, — я натиснув на гальма.

Невдовзі Джен зникла в дверях ательє. А я, відсунувши подалі від керма крісло водія і відкинувши спинку, вмостився зручніше і налаштувався на її довгу відсутність. Дістав мобільник, щоб почитати «Фейсбук».

На мій подив, хвилин через десять Джен вийшла із пакунками у руках.

— Я ж обіцяла, що швидко впораюсь, — сказала вона, складаючи пакунки на задньому сидінні. — Їдемо назад.

Але повертатися прямо в шпиталь було би з мого боку неприпустимою помилкою, якщо не дурістю. Тим більше, в такий теплий і сонячний лютневий день.      Нічого не сказавши, я скерував машину до набережної, яка знаходилась від того ательє зовсім поруч.

Полюбив я цей закуток: широкий пірс, що заходив у Гудзон метрів на сто від берегу, місце для променаду та риболовлі. З пірсу відкривається живописний краєвид, відображений на багатьох рекламних листівках і буклетах Нью-Йорку. Річка тут розбігається по гирлах, які обводять острів Статен-Айленд, берег Нью-Джерсі і Мангеттен з його хмарочосами. Простір, широкий обрій. І повзуть, насуваються звідкись гнані вітром хмари. А під мостом Верразано, ледь не торкаючись перекриття, проходять гігантські лайнери: одні — швартуватись до порту, інші — з порту, в океан…

  Приїхавши на місце, я запропонував Джен вийти з машини і насолодитись краєвидом.

Ми неспішно гуляли по бетонному пірсу, що був огороджений по боках невисоким залізним парканом. Рибалки закидали у воду спінінги. Біля них на газетах і целофанових пакетах лежали шматочки нарізаної риби і краби з розтрощеними панцирами, яких використовували для наживки.

Хлоп’я років п’яти, у червоній курточці, відійшовши від мами, присів навпочіпки і найуважнішими чином вивчав щойно спійманого рибалкою оселедця. Риба плигала на бетоні, її морда від поранених гачком губ швидко укривалася кров’ю.

— Вона дихає! Вона розкриває зябра! — дивувалася дитина, торкаючись риби пальчиком.

— Ти коли виростеш, теж станеш рибалкою? Або капітаном корабля? — солоденьким голоском спитала Джен, нахилившись до дитини.

— Міс, ви мені заважаєте, — відповіло хлоп’я серйозно. — Чи ви не бачите, що я зайнятий рибою?

— Що-о?! — протягнула Джен и розсміялася.

І мені раптом так схотілося стояти собі коли-небудь на пірсі, щоб літали над водою невгамовні чайки і щоб неслися хмари, а з порту уходили в океан лайнери. І щоб мій синочок сидів поруч навпочіпки, вивчаючи жирного оселедця, торкався його відкритих зябер, його скривавленого рота, дивився, як він плигає на бетоні, виблискуючи лускою…

На мить я наче побачив цю картину. Як своє майбутнє: і сина свого побачив, і Джен, і себе із ними.

— А-а! — раптом скрикнула Джен, різко махнувши рукою.

Вона дивилась за огорожу, куди щойно улетіла її червона шапочка, що її зірвав з голови поривчастий вітер.

Шапочка погойдувалася на хвилях, її злегка перекидало у напрямку берега, але вона швидко ставала важкою, насочуючись водою.

— Ось тобі маєш. Залишилася фея без корони, — пожартувала Джен, поправивши розхристане волосся.

— Потримай, — не роздумуючи, я віддав Джен свою куртку, мобільник і портмоне.

Переліз через огорожу. Тримаючись однією рукою за трубу, іншу витягнув вперед, аби вхопити