Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Якщо цей чоловік думав, що зможе так просто вибити мене з колії, він дуже сильно помилявся.

Дамір мовчав. Дивився на мене з-під лоба з ледачою усмішкою на губах. Сприйнявши його мовчання за згоду, я відкинула пасма волосся, що заважали, назад і посунулася вперед до столу.

— Даміре Тімуровичу, перш за все мені необхідно провести розробку концепції готелю. Якою вона повинна бути за місткістю номерного фонду?

— Готель буде невеликий — всього п'ятдесят номерів. Такий собі заміський затишний будинок для елітних гостей. Будівництво планується на березі річки, в місці, оточеному невеликим лісом, — промовив тихим, впевненим голосом Дамір Тімурович, а я вже намалювала в уяві це мальовниче місце.

— Мені потрібно оглянути саму місцевість, — піднявши очі, впевнено подивилася на свого потенційного роботодавця.

— Ліє Олександрівно, — простягнув він неквапливо, задумливо розглядаючи мене, — завтра, ближче до обіду, ми зв'яжемося з Вами по скайпу і домовимося про зустріч, — сказав Дамір, не приховуючи своєї нахабної усмішки. — Сподіваюся, цього разу Ваша камера буде справною...

Від такого нахабства я в черговий раз почервоніла, мені стало дико прикро, що чоловік продовжував наді мною насміхатися, і, не витримавши, я теж відповіла йому тією ж монетою.

— Якби Ви були порядним чоловіком, то сказали б, що камера включена, а не насолоджувалися б клоунадою. На все добре, — випалила я на одному диханні й, піднявшись з-за столу, вийшла з ресторану з гордо піднятою головою.

І тільки опинившись на вулиці, дозволила собі з легкістю видихнути й, нарешті, розслабитися. Чи втрачу я роботу, яку тільки-тільки отримала? Не знаю. Але знущатися над собою не дозволю! Я жива людина, з купою емоцій та почуттів, а те, що стався казус з камерою, не означало, що мені потрібно про це нагадувати кожні п'ять хвилин. Попри те, що у цієї людини купа грошей, він не має права себе так поводити. Буде задирати — я мовчати більше не стану.

Ще раз зітхнувши, витягла телефон з сумочки й, набравши номер, викликала таксі. Однак не варто було поспішати вибігати з теплої будівлі, адже надворі був не травень місяць, а я навіть піджак не наділа. Хотіла справити враження, дурепа! Справила, ще і яке, на все життя запам'ятають.

Зіщулившись від вогкого вітру, я прибрала телефон назад в сумку й обняла себе руками, намагаючись хоч трохи додати тілу тепла. Не знаю, чому, але я обернулася до вікон ресторану, і в одному з них помітила пронизливий погляд мого роботодавця, від чого раптом мені знову стало моторошно. Захотілося втекти, сховатися від нього, і більше не відчувати сором від вчорашньої ситуації.

Перебуваючи у своїх думках, я не почула, як хтось до мене підійшов, а коли прийшла до тями, на моїх плечах вже затишно розмістився величезний чорний піджак з ароматом чоловічих парфумів. Різко обернувшись, побачила тільки як автоматично закриваються двері, а за ними — порожнечу. Схиливши голову, носом наткнулася на комір і, прикривши очі, зрозуміла, що тепер мені набагато тепліше. Хто виявив жест доброї волі, я не знала, але вже сидячи в таксі, зрозуміла, що з радістю сказала б цій людині «дякую».

***

Наступного ранку, проходячи повз кабінет дівчат, я почула гучне вищання. Зайшовши всередину, побачила, що Ксюша і Юля, злякано витріщивши очі, заскочили на столи й верещали щосили.

— Миша! Лі, тут бігає миша! — закричала Ксюша, побачивши мене в отворі дверей.

— Ви що? Мишу злякалися? — ледве стримуючи сміх, я пройшла до крісла і, озирнувшись на всі боки, ніде не побачила звірка.

— Звичайно, злякалися! Ти хоч знаєш, що вони — переносники страшної зарази? — вигукнула Юля, витріщивши очі.

— Дівчата, що тут за шум? — з боку дверей долинув суворий голос Сергія Костянтиновича. Повернувшись на звук, я відзначила, що начальник був незадоволений тим, що діється в нашому кабінеті. Його обличчя було практично яскраво-червоне, а маленькі очі дивилися на нас обурено.

— Сергію Костянтиновичу! У нас в кабінеті величезна миша! — жалісливим голоском проскиглила Юля.

— Миша? — обличчя чоловіка витягнулося від подиву. — Не може цього бути, — опустивши погляд на підлогу, він спробував відшукати звірка.

— Що ж, ми Вам брехати будемо? — вигукнула Ксюша з неприхованою образою в голосі.

— Може, нам мишоловку поставити? І проблему буде вирішено, — вклинилася я в розмову, щиро дивуючись причинам настільки сильної паніки колективу. Подумаєш, миша.

— Ні, які мишоловки? Ми — велика компанія, цивілізовані люди, — обірвав мене Сергій Костянтинович. — Будемо діяти, як і годиться — викличемо дератизаторів. Ліє Олександрівно, Ви цим і займіться, — скомандував шеф голосом, від якого віяло холодом.

— Добре, — одразу ж погодилася я, думаючи про те, що мені, за великим рахунком, все одно.

— Дівчата, за роботу. Оксано Юріївно, — чоловік підняв похмурий погляд на співробітницю, яка неохоче спускалася зі столу. — Мені потрібно подивитися проект по торговому центру. Через десять хвилин чекаю Вас в кабінеті.