Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Сергій Костянтинович негайно покинув приміщення. Ксюша і Юля, насипаючи лайками на адресу маленької сірої істоти, нарешті сіли за свої робочі місця. А я, пройшовши до свого кабінету, включила ноутбук і почала шукати номер телефону служби, яка займалася знищенням гризунів.

Через п'ять хвилин, я зателефонувала в потрібну мені організацію. Диспетчер, який відповів на дзвінок, почув назву фірми й пообіцяв прислати людину протягом години. Задоволена собою, я повідомила дівчатам гарну новину. Юля і Ксюша, що сиділи за столами з все ще переляканими обличчями, після моїх слів трохи заспокоїлися. Не встигла повернутися у свій кабінет, як пролунав дзвінок Ксюшиного телефону. Піднявши слухавку, вона кілька секунд слухала співрозмовника, а потім, щось тихо відповівши йому, поклала трубку.

— Ліє, це хлопці з пропускного пункту. Тобі там якусь посилку принесли. Потрібно спуститися, забрати.

— Мені особисто? — від подиву я навіть підняла брови, і коли побачила, що Ксюша ствердно кивнула, мовчки пройшла до ліфта, збираючись дізнатися, хто передав мені посилку.

Спустившись на перший поверх, до прохідної, де на мене чекав молоденький хлопець-кур'єр з коробкою і журналом для підпису. Привітавшись, я глянула на посилку і, перевівши погляд на хлопця, поцікавилася:

— Це точно мені?

— Якщо ви Снєгірьова Лія Олександрівна, то так — це Вам, — привітно усміхнувся кур'єр і простягнув мені журнал з ручкою, для того щоб я поставила підпис про отримання.

— Від кого?

Посилка мені здалася підозрілою, і тому не терпілося дізнатися, хто мені її відправив.

— Переконливо попросили не називати ім'я відправника, але сказали, що Ви здогадаєтеся відразу, як тільки відкриєте.

— Ви серйозно?

— Цілком. Не переживайте, там не бомба, — продовжував посміхатися хлопець, а мені захотілося сунути йому в рот шматок лимона.

— Не смішно. Де підписати?

— Ось тут, — вказав він графу, а я, залишивши свій автограф, сухо подякувала кур'єрові й, схопивши коробку, вирушила до себе в кабінет.

У мене виникли дивні передчуття, яким не було пояснення — спочатку піджак, тепер посилка. Хто цей таємний шанувальник? Що ж, розмріялася, звідки йому взятися? Може, це взагалі маніяк. Хоча, навряд чи маніяки залишають свої піджаки, щоб його жертва зігрілася. Господи, про що я думаю? Потрібно просто швидше повернутися до свого кабінету і подивитися, що всередині цієї штуковини.

— Ух, ти, і що там тобі прислали? — вигукнула Юля, ледь я вийшла з ліфта.

— Ні, краще розкажи, від кого? — не втрималася і Ксюша і, підійшовши до мене, хотіла вже розв'язати червону стрічку, але я швидко зреагувала і відсунула коробку від колеги.

— Відправник побажав залишитися невідомим, а значить, і дивитися посилку буду тільки я, — скорчивши розумну моську, відрубала я і пройшла в сторону свого кабінету.

— Фу, яка ти бука, — награно поскаржилася Ксенія і попрямувала до свого робочого столу.

Я розвернулася і жартівливо показала їй язика, після чого нарешті зникла у своєму маленькому притулку. Поставивши коробку на стіл, я смикнула атласну стрічку, зав'язану бантом, і вона в одну мить розсипалася, падаючи на стіл по краях картону. Зробивши вдих, я вирішила не зволікати й дізнатися, хто надіслав мені подарунок, а тому швидко підняла кришку і завмерла від краси. Зверху на шовковій білій хустці лежала самотньо дуже красива квітка проліска. Поруч — картка, складена у вигляді листівки, вона була молочного кольору, на ній зверху золотистим розписом нанесені ініціали «DB». Неймовірна листівка заворожувала, від чого я негайно взяла її в руки, але потім, згадавши про ніжну квітку, обережно дістала маленьку гілочку і, не поспішаючи, піднесла до носа. Запах був схожий на талий сніг, і від задоволення я на мить заплющила очі. Тільки на мить, а потім згадала про записку і, немов отямившись, відкрила маленьку картонку.

«Сподіваюся, піджак зігрів твої тендітні плечі».

— О, Боже! — вигукнула я і, злякавшись, що дівчатка можуть мене почути, одразу прикрила рота долонею. — Точно, романтик. А що ж тут лежить?

Відклавши квіточку, я підняла атласну хустку, і мій настрій впав рівно на сто відсотків. Внизу, в маленькій коробочці, лежала нова веб-камера, і я відразу ж зрозуміла, від кого цей «щедрий» жест, а вірніше, черговий стьоб.

Слава Богу, до початку обіду в мій кабінет ніхто не входив. Я все ніяк не могла опанувати себе, в душі мене роздирали протиріччя — з одного боку, Дамір вчиняв, як справжній хам, а з іншого... Ці його багатозначні погляди і галантний жест з піджаком. Цей загадковий чоловік ніяк не йшов мені з голови. Працювати зовсім не виходило, тому, плюнувши на цю справу, я вирішила провідати дівчат.

***

Обіцяний час розтягнувся на цілих три. Двоє співробітників зі служби, яку я викликала, приїхали практично під кінець обідньої перерви. Дівчата за цей час всі перехвилювалися. Робота, звичайно ж, стояла на місці, що невимовно обурювало Сергія Костянтиновича.