Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

з країв. Відео Сендоу було поганенької якості, воно зафіксувало гладеньку копицю прямого чорного волосся — але не сувору сконцентрованість обличчя, її порожні очі — але не глибоку чорнильну пляму їх кольору. Вона мала виснажений вигляд, ключиці під тканиною сорочки були гострі, мов знаки оклику. Вона була якась занадто прилизана, майже вогка — схожа не так на ундіну, що вийшла з води, як на русалку із зубами-кинджалами.

А може, їй просто треба було перекусити й досхочу виспатись.

«Гаразд, Стерн. Розпочнімо».

Дарлінґтон постукав у двері, зайшов до кімнати й широко, яскраво, гостинно всміхався, поки дівчата ставили стіл у куток спільної кімнати.

— Алекс! Твоя мама попросила зазирнути й перевірити, як ти тут. Це я, Дарлінґтон.

На мить вона здалася остаточно розгубленою, мало не запанікувала, а тоді відповіла йому такою самою усмішкою.

— Гей! Я тебе не впізнала.

Добре. Вона вміє пристосовуватись.

— Відрекомендуйтеся, будь ласка, — сказала Лорін; погляд у неї був зацікавлений і оцінювальний.

Вона дістала зі скриньки «День на перегонах» гурту «Квін».

Хлопець простягнув руку.

— Я Дарлінґтон, кузен Алекс.

— Ти теж із ДжЕ?[18] — поцікавилася Лорін.

Дарлінґтон пам’ятав те незаслужене відчуття прихильності. На початку року всіх новачків-першокурсників розподіляли до коледжів-інтернатів, де вони здебільшого їли, а згодом, перейшовши на другий курс і покинувши Старий кампус, також спали. Вони купували шарфи зі смугами кольорів своїх коледжів-інтернатів, учили кричалки й девізи.

Алекс належала до Лети так само, як Дарлінґтон, але її приписали до коледжу Джонатана Едвардса, названого на честь пастора вогню і сірки.

— Я з Давенпорту, — відповів Дарлінґтон, — але не живу в кампусі.

Йому подобалося жити в Давенпорті: обідня зала, просторий, порослий травою внутрішній двір. Але не подобалося залишати «Чорний В’яз» порожнім, а грошей, які він заощаджував, не платячи за кімнату й стіл, вистачило, щоб відремонтувати ушкодження від води в бальній залі, які він помітив минулої весни. До того ж Космо полюбляв компанію.

— Маєш машину? — не вгавала Лорін.

Мерсі засміялася.

— О Господи, ти просто смішна.

Лорін здвигнула плечима.

— А як нам ще потрапити в «ІКЕА»? Нам потрібен диван.

Вона стане лідеркою цієї банди, вирішуватиме, на які вечірки йти і хто запросить їх до своєї кімнати пограти в «Чарки або смерть» на Гелловін.

— Вибач, — перепросив Деніел з усмішкою. — Я не зможу вас відвезти. Принаймні сьогодні. — Чи взагалі. — Я мушу вкрасти Алекс.

Дівчина витерла долоні об джинси.

— Ми намагаємось облаштуватися, — сказала вона нерішуче і якось навіть із надією.

Він бачив, як у неї під пахвами розквітли плями від поту.

— Ти пообіцяла, — нагадав Деніел, підморгуючи. — І ти знаєш, як мама переймається цими родинними штуками.

Він побачив у її маслянисто-лискучих очах натяк на непокору, але дівчина промовила лише:

— Гаразд.

— Можеш дати нам грошей на диван? — звернулася до неї Лорін, грубо запихаючи назад платівку «Квін». Деніел сподівався, що це не оригінальний вініл.

— Авжеж, — відповіла Алекс. Потім обернулася до Дарлінґтона: — Тітка Ейлін казала, що розщедриться на новий диван, чи не так?

Дарлінґтонову матір звали Гарпер, і він сумнівався, що вона взагалі знає таке слово — «ІКЕА».

— Серйозно?

Алекс схрестила руки.

— Ага.

Дарлінґтон витягнув із задньої кишені гаманець і відрахував готівки на три сотні доларів. Він простягнув їх Алекс, а дівчина віддала Лорін.

— Не забудь написати їй листівку з подякою, — сказав Деніел.

— Ой, обов’язково, — запевнила Алекс. — Я знаю, що вона справжня прихильниця таких штук.

Коли вони розмашистим кроком перетинали газони Старого кампусу, залишивши позаду вежі з червоної цегли й кренеляжі Вандербільту, Арлінгтон сказав:

— Ти винна мені три сотні доларів. Я не збираюся купувати вам диван.

— Ти можеш собі це дозволити, — холодно кинула Алекс. — Припускаю, ти походиш із заможної гілки нашої родини, братику.

— Тобі потрібне прикриття, щоб пояснювати, чому ти так часто зустрічаєшся зі мною.

— Дурня. Ти перевіряв мене.

— Це моя робота — перевіряти тебе.

— Я думала, твоя робота — навчати мене. Це не одне й те саме.

Принаймні вона була недурна.

— Твоя правда. Але візити до любої тітоньки Ейлін можуть прикрити кілька твоїх пізніх повернень додому.

— Наскільки пізнє повернення ми обговорюємо?

Він почув у її голосі занепокоєння. Це обачність чи лінощі?

— Скільки тобі розповів декан Сендоу?

— Небагато.

Вона відтягнула тканину сорочки на животі, намагаючись охолодитись.

— Чому ти так убрана?

Деніел не збирався запитувати, але Алекс, схоже, було незручно: чорна футболка генлі була застібнута аж під шию, навколо пахв розпливалися темні кола поту — і абсолютно недоречно. Дівчині, якій вдається так гладенько брехати, слід краще розумітися на маскуванні.

Алекс лише скоса глянула на нього.

— Я дуже сором’язлива.

Арлінгтон не мав, що на це відповісти, тож тицьнув пальцем в одну з двох ідентичних споруд із червоної цегли, що затискали між собою доріжку.

— Це найстаріший будинок у кампусі.

— На вигляд він не старий.

— За ним добре доглядали. Утім він однаково ледве встояв. Люди вважали, що він псує вигляд Старого кампусу, і хотіли його знести.

— То чому не знесли?

— Книжки завдячують цим кампанії на його захист, але правда в тім, що Лета виявила: цей будинок — золота жила.

— Га?

— Золота жила в духовному розумінні. Він був частиною давнього ритуалу зв’язку, що убезпечував кампус.

Вони повернули праворуч і пішли доріжкою, що мала вивести до псевдосередньовічної герси воріт Фелпса.

— Раніше такий вигляд мав цілий коледж. Маленькі будівлі з червоної цегли. У колоніальному стилі. Дуже схоже на Гарвард. А потім, після Громадянської війни, виросли стіни. Нині більша частина кампусу збудована в такому дусі: набір фортець за стінами й ворітьми, донжон.

Старий кампус був прекрасним зразком архітектури: масивний чотирикутник величних кам’яних гуртожитків, які оточували просторе, поцятковане сонцем внутрішнє подвір’я, гостинне до всіх, аж поки не спускалася ніч і не замикалися ворота.

— Навіщо? — запитала Алекс.

— Щоб не пускати чернь. Солдати повернулися до Нью-Гейвена після війни ошалілими, більшість неодружена, чимало ще не отямилося після боїв. А ще була хвиля імміграції. Ірландці, італійці, звільнені раби — усі шукали робочих місць на виробництві. Єлю все це було непотрібно.

Дівчина засміялася.

— Що смішного? — не зрозумів Деніел.

Вона озирнулася на гуртожиток.

— Мерсі —