Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

— Повільна й тривала облога.

Слово «нечистокровна» здавалося небезпечною наживкою.

Він подивився на її чорне волосся, чорні очі, оливковий відтінок шкіри. Вона могла бути грекинею. Мексиканкою. Білою.

— Мама — єврейка, про батька жодної згадки, але припускаю, що він таки був?

— Я його ніколи не знала.

Можна було провадити далі, але він не хотів тиснути.

— У всіх нас є білі плями в біографії.

Вони дісталися воріт Фелпса, великої лункої арки, що вела до Колледж-стріт і подалі від порівняно безпечного Старого кампусу. Йому не хотілося дозволити збити себе з пантелику. У них було забагато роботи в прямому і переносному сенсі.

— Це Нью-Гейвен-Грін, — пояснив Дарлінґтон, коли вони рушили однією з брукованих доріжок. — Коли поселення заснували, саме тут збудували молитовню. Це містечко мало стати новим Едемом, закладеним між двома річками, наче між Тигром і Євфратом.

Алекс насупилась.

— Навіщо так багато церков?

На галявині їх було три: дві — майже близнючки в стилі федеральної архітектури, а третя — перлина неоготики.

— У цьому містечку в кожному кварталі є церква. Принаймні раніше так було. Деякі тепер закриваються. Люди просто більше не ходять туди.

— А ти ходиш? — запитала дівчина.

— А ти?

— Нє-а.

— А я ходжу, — зізнався Арлінгтон. — Це родинне.

Він помітив у її очах іскорку осуду, але не мусив нічого пояснювати. У неділю до церкви, у понеділок до роботи. Так жили Арлінґтони. Коли йому виповнилося тринадцять і він оголосив, що ладен ризикнути накликати на себе Господній гнів і якнайдовше поспати, дід схопив його за вухо й витягнув з ліжка, попри те що вже мав вісімдесят років.

— Мені байдуже, у що ти віриш, — попередив він. — Робочі вірять у Бога й чекають, що ми робитимемо так само, тому ти запхаєш свою дупу в штани й посадиш на лавицю, інакше я розмалюю її лозиною.

Дарлінґтон пішов до церкви. І після дідової смерті ходив.

— У парку була перша міська церква й перше кладовище. Це джерело надзвичайної сили.

— Ага... зуб даю.

Хлопець помітив, що плечі Алекс опустилися й розслабились. Її хода змінилася. Вона вже менше скидалася на людину, яка збирається набити комусь пику.

Дарлінґтон спробував опанувати голос, щоб той не звучав занадто нетерпляче.

— Що бачиш?

Вона не відповіла.

— Я знаю, що ти вмієш. Це не секрет.

Погляд Алекс залишався відстороненим, майже байдужим.

— Тут порожньо та й годі. Насправді я рідко бачу щось поблизу цвинтарів і всякого такого.

«І всякого такого». Дарлінґтон роззирнувся, але побачив лише те, що й будь-хто інший: студентів, людей, які працювали в суді чи в одній з низки крамничок уздовж Чепел-стріт і під час обідньої перерви насолоджувалися тут сонечком.

Він знав, що доріжки, які начебто випадково протинали парк, були прокладені купкою франкмасонів, котрі намагалися заспокоїти й стримати мертвих, коли цвинтар перемістили на кілька кварталів далі. Він знав, що їхні компасні лінії — або пентаграму, залежно від того, у кого ти запитаєш, — було видно згори. Знав місце, де після урагану Сенді завалився Дуб Лінкольна, явивши заплутаний між корінням людський скелет — одне з багатьох тіл, які так ніколи й не перенесли до цвинтаря на Ґроув-стріт. Він бачив місто по-іншому, тому що знав його, і знання ці були непересічні. Це було обожнювання. Але хай як він любив місто, це не допомагало йому бачити Сірих. Без Орозцеріо, ще однієї дози із Золотої Чаші, не вдавалося. Він щоразу ризикував, що його тіло скаже «досить», що нирки просто відмовлять.

— Логічно, що ти їх не бачиш, — нарешті промовив Деніел. — Певні речі приваблюють їх до кладовищ і цвинтарів, але зазвичай вони тримаються подалі від таких місць.

Тепер він заволодів її увагою. В очах промайнула справжня цікавість, перша ознака того, що за пильністю ховалося ще щось.

— Чому?

— Сірі люблять життя і все, що нагадує їм про те, як вони були живими. Сіль, цукор, піт. Змагання, злягання, сльози, кров і людська драма.

— Я гадала, сіль їх відлякує.

Арлінгтон вигнув брову.

— Ти це по телевізору бачила?

— А ти будеш щасливіший, якщо я скажу, що дізналася про це з давньої книжки?

— Чесно кажучи, так.

— Не пощастило тобі.

— Сіль — це очищувач, — пояснив хлопець, коли вони перетинали Темпл-стріт, — тож вона чудово допомагає виганяти демонів, але, на превеликий жаль, мені самому не доводилося пізнати такої честі. Та коли мова йде про Сірих, зробити коло із солі — те саме, що насипати сіль, щоб олені могли її полизати.

— Тоді що їх не підпускає?

Ці її слова аж бриніли від прагнення дізнатися. Отже, саме це було предметом її зацікавлення.

— Кістковий пил. Грязюка з кладовища. Залишки попелу з крематорію. Memento mori[19]. — Деніел глипнув на дівчину. — Знаєш латину? — Вона похитала головою. Звісно, ні. — Вони ненавидять нагадування про смерть. Якщо хочеш захистити свою кімнату від Сірих, повісь у ній репродукцію Гольбейна.

Він хотів пожартувати, але побачив, що дівчина проковтнула наживку, запам’ятовуючи ім’я митця. Дарлінґтон відчув гострий напад мук сумління, що йому нітрохи не подобалось. Він так заздрив можливостям цієї дівчини, що ніколи не замислювався, як почуваєшся, якщо за жодної умови не можеш зачинити двері до світу мертвих.

— Я можу захистити твою кімнату, — запропонував він, щоб якось спокутувати провину. — Якщо хочеш, увесь твій гуртожиток.

— Ти можеш це зробити?

— Так, — запевнив хлопець. — І тобі теж можу показати, як це робити.

— Розкажи мені решту, — попросила Алекс.

За межами тьмяно освітленої печери гуртожитків у неї на носі, чолі й пушку над верхньою губою з’явився блискучий шар поту. Її сорочка незабаром промокне наскрізь, і Деніел бачив, що дівчина соромиться цього, позаяк вона щільно притискала руки до боків.

— Ти читала «Життя Лети»?

— Так.

— Справді?

— Я погортала.

— Прочитай, — порадив Арлінгтон. — Я склав перелік інших джерел, які допоможуть тобі увійти в курс справи. Здебільшого це історія Нью-Гейвена й наша власна, зібрана докупи історія товариств.

Алекс рвучко похитала головою.

— Я мала на увазі, розкажи мені для чого я тут... з тобою.

На це запитання складно було відповісти.