Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Старші їдуть зі мною, тож вони у зборах зараз. Треба скористатися шансом, поки король запросив нас усіх, а Мерселлі й д’Олени залишаються в столиці.

— А чого? — стишила голос маестра, котра не забувала про протистояння великих домів.

— Бо якщо зривати з місця всіх, то лірці ще вирішать, наче король усерйоз сприймає їхні погрози… Та синька з ними, ми б і з Корентіном дали лад усьому! А поки на півдні такі непевні справи, то молодшого я хочу до вас відправити. Бо його всюдисуща матір може й сюди з’явитися, якщо почує про мій від’їзд.

— Знову? — застогнала маестра. — Ви ж хіба не вирішили цього питання по-людськи?

— А коли вона людиною була? — У чоловіковому голосі прорізався жорсткий, колючий сміх. — Зміюка. Ще й задурила йому голову, поки тримала при собі. Де взагалі таке бачено: щоб дитину — і тримати при собі? Що у віннців, що в ерманців не вміють виховувати як слід.

— Батьки завжди прагнутимуть влади над дітьми, що б ти не казав. Завжди простягатимуть руки до них і волітимуть тримати міцно-міцно.

— Ти ніколи не ставала матір’ю. Відкіль тобі знати.

— А для цього не треба вродити дитя. Достатньо поглянути збоку. Збоку, знаєш, воно й видніше, любий.

— Як скажеш. Пошту з Вінну я вже наказав передавати мені. Але за всім не вслідкуєш. Скажу тобі одне: мої спадкоємці залишаться зі мною. Усі до одного. Навіть якби я мав власноручно вбити Іскру чи висотати з неї всі спогади про молодшого через Нитку Атаїс. Жоден з Престів не буде в лавах армії Вінну по тому, що та зміюка мені вчинила.

— Збережи цей запал для лірців, — скептично відповіла маестра Альвіанні і сплеснула в долоні. — Де це наш полуденок забарився? Храніть святі, та якщо бодай хтось у цьому домі виконує свою роботу вчасно, то я — палка прихильниця південців.

— І що, це так твоя шалена обітниця дає плоди?

— У моєму домі — мої правила, Людо. — У голосі маестри брязнула погроза. — Слуги будуть бездоганними. І тут ніхто більше не помре.

Канре прокручувала фразу маестри в голові багато разів. Вона ніколи не чула цього від самої панії, проте гість виразно згадав про якусь обітницю. А хто був той гість, Людо, дівчина не впізнала. Родич маестри й чаротворець, пов’язаний з лірським конфліктом… Панія мала велику родину, але особливо теплі стосунки її ні з ким не пов’язували. Та й жили більшість із її родичів на півдні, звідки походила маестрина матір, котра вже після народження Юріт Даль другим шлюбом влилася в дім Престів. Тож інші Альвіанні рідко з’являлися в маєтку. Отож Прест? Можливо. Адже і гість недавній, юний чаротворець, виявився з того дому.

Позбавлена потреби супроводжувати сьогодні кожен крок маестри, дівчина швидко закінчила всі справи й подалася до парку біля Лекторійного дому. З одного боку помпезний заклад був схожий на палац, перед яким розкинулись пишно заквітчані клумби. Скульптурні красені й красуні з безсоромно оголеними мармуровими тілами ховалися між алеями. З головного входу Лекторійний дім від вулиці відмежовувала кована огорожа, а знак гілки на воротах золотів достатньо яскраво. Для тих, хто ігнорував знак, були ще й охоронці: про безпеку спадкоємців невсипуще піклувалися.

Проте Канре ніколи не наближалась до воріт. Натомість, якщо пройти вздовж Лекторійного дому до кінця вулиці, потім звернути у вузький проїзд, котрий врешті перетворюється на стежку, а тоді дати стежці завести тебе ще далі й загубитися в траві — можна вийти врешті до місця, де огорожа завертає ліворуч, а за нею ховається прегарний парк. Закинутий.

Тут трава росла вільно й високо; старі, покручені дерева пнулися до води; а замулене, ніде правди діти, озерце поблискувало на сонці, ваблячи мошкару. Трохи глибше в парку стикалися залишки стежок, всипаних раніше гравієм, і кілька розбитих статуй, зодягнутих у мох, як в ошатні смарагдові сукні.

Дівчина приходила сюди зрідка. Знала, що звично маестра не згадуватиме про існування своєї помічниці до завтра, якщо вже сказала, що не хоче її бачити в домі. Тож можна вкраяти собі трохи вільного часу.

Канре обійшла озеро, слідкуючи, щоб не пірнути туфлею в заболочену калабаню, яких тут було багацько. На тому боці збереглася помітна алея, відмежована рядом тополь. Десь віддалік — мабуть, від парку біля Лекторійного дому — лунали вигуки. Студенти після занять розважалися, не обтяжені нічим, крім знань. Але знання — невелика ноша, думала собі Канре. Вона розуміла, що складно вивчати мови, закони а чи історію древніх царств, що це потребує неабиякого терпіння та світлої пам’яті. Проте коли в тебе розтята рука, яка саднить, а треба ще й носити пакунки, то легшим завданням було б посидіти над книгами.

Дівчина вмостилася на уламок колони, який, ніби тріснутий стовбур, лежав на стежці. Вона опустила голову на руки і глибоко вдихнула, закликаючи сестер.

Вони спостерігали за її життям — дівчина вірила в це. Тим більше, коли починала говорити до них, то пригадувала хороші дні. Вони заступали в уяві погані, і Канре більше не бачила синюшних відміток на ногах молодшої сестри, обпаленої шкіри середньої та очей Кари в той день, коли…

Наче вона просто не могла по-іншому. Сестра тоді похапцем говорила, без сміху. Прощаючись. Про те, що є речі, які варті. І в їхньому житті — є. Навіть у них, у нижчих.

Канре не відкрила для себе таких речей. Не могла змінити світ, не могла врятувати нікого. Їй хотілося би більше поговорити з Карою про важливе, про те, як жити в оточенні високорідних, але тепер сестра переважно відповідала не словами, а знаками. Як хочеш — так і розумій.

Виходячи з дому не у справах, Канре не надягала плаща з гербом маестри — лише свій, старий і потертий. І зараз зіщулилася від вітру, який розбурхував їй коси.

Вітер приніс із собою скрик. Канре вирішила, що то все ще