Читати книгу - "Сфера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Гуртожитки є. Але, думаю, вони вже заповнені. Також ходять буси. Тобі мали сказати. — Махнув пляшкою у напрямку головного входу, де Мей змогла розгледіти дахи мініавтобусів, що вона їх помітила ще вранці дорогою до кампусу: — Компанія аналізує затрати буквально на все. Тому працівник, який сяде за кермо перевтомлений або, як сьогодні, занадто п’яний… ну, це зрештою обійдеться компанії значно дорожче за нічні буси. Тільки не кажи, що ти тут не заради бусів. Просто чудо, а не буси. Всередині наче в яхтах. Окремі купе, все в дереві.
— Усе в дереві? Усе в дереві? — Мей штовхнула Френсіса в плече, розуміючи, що фліртує, розуміючи, що це ідіотизм фліртувати зі співробітником «Сфери» першого ж вечора, а також ідіотизм — першого ж вечора напиватися. Але вона це робила і була щаслива.
До них підпливала якась постать. Побачивши, що то жінка, Мей спостерігала за нею з тупою цікавістю. А потім упізнала Енні.
— Цей чоловік до тебе чіпляється? — запитала вона.
Френсіс швидко відсунувся від Мей, а потім заховав пляшку за спиною. Енні засміялася.
— Френсісе, ти чого так засмикався, завовтузився?
— Вибач. Мені здалося, що ти щось інше сказала.
— Ану тпру. Совість заговорила! Бачила, як Мей вдарила тебе у плече, тому пожартувала. А ти хочеш у чомусь зізнатися? Що ти замислив, Френсісе Ґарбанзо [14]?
— Ґаравента.
— Так, я пам’ятаю твоє прізвище. Френсісе, — сказала Енні і незграбно гепнулася поміж ними. — Мені треба про дещо тебе попросити: як твоя високоповажна колега і як твій друг. Можна?
— Аякже.
— Добре. Мені треба побути з Мей наодинці. Хочу поцілувати її в губи.
Френсіс засміявся, але за мить схаменуся, помітивши, що ні Мей, ні Енні не сміються. Зляканий, зніяковілий і вочевидь настраханий, підвівся і пішов униз сходами, а там — через лужок, далі від гуляк. Зупинився посеред зеленого килиму, обернувся і поглянув угору, ніби хотів переконатися, чи й справді Енні має намір замінити його сьогодні біля Мей. Побоювання підтвердилися, і він зайшов під навіс «Темних віків». Спробував відчити двері, але не зміг. Тягнув і штовхав, але двері не зрушили з місця. Знаючи, що дівчата за ним спостерігають, він завернув за ріг і зник із їхнього поля зору.
— Каже, що працює у службі безпеки, — озвалася Мей.
— Це він тобі таке сказав? Френсіс Ґаравента?
— Йому не треба було цього казати.
— Ну, не в службі безпеки. Словом, не в Моссаді. Але хіба я не завадила тут чомусь, що було геть зайве у перший вечір, ідіотко?
— Ти нічому не завадила.
— Думаю, що таки завадила.
— Ніскілечки.
— Завадила, завадила. Я добре знаю.
Енні поклала пляшку біля ніг Мей.
— А мені здалося, що в нас усе закінчилось іще годину тому.
— Вино було у водоспаді, біля «Промислової Революції».
— А, так-так. Там завжди щось ховають.
— Але це я тобі щойно сказала: «Вино було у водоспаді, біля “Промислової Революції”».
Енні оглядала кампус.
— Так, це ти сказала. Бля. Я знаю.
Вдома, після буса, після горілчаного желе, що їй хтось тицьнув у салоні, після тоскної балаканини водія про свою сім’ю, про своїх близнюків і хвору на подагру дружину, Мей ніяк не могла заснути. Лежала на своєму дешевенькому футоні у маленькій прохідній кімнаті, що ділила її з двома майже незнайомками — обидві бортпровідниці, яких вона рідко бачила. Квартира на другому поверсі колишнього мотелю була дуже скромна, до прибирання не надавалася, тхнула відчаєм і дешевою їжею її колишніх мешканців. Сумне місце, особливо після дня у «Сфері», де все було добротне, виготовлене з любов’ю і чудовим окоміром. На своєму злиденному ліжку Мей проспала кілька годин, прокинулася, пригадала вчорашній день і ніч, подумала про Енні та Френсіса, про Деніз і Джосію, про пожежну жердину, про «Енолу Ґей», про водоспад, про смолоскипи, про всі оті речі, що начебто з відпустки і мрій, які неможливо втримати разом, і зрозуміла: тому й заснути не могла і голова крутилася від якоїсь дитинячої радості — що вона знову повернеться туди, де все це сталося. Вона там бажана, вона влаштувалася там працювати.
Прибула на роботу з самого ранку, ще й восьмої не було. Та відразу зрозуміла, що стола, принаймні справжнього, їй не виділили, і вона не мала куди подітися. Чекала годину під написом «ЗРОБІМО ЦЕ. НУМО ЗРОБИМО ВСЕ ЦЕ», аж поки прийшла Рената і відвела її на другий поверх «Відродження» у величезний зал, завбільшки з баскетбольний майданчик, де стояло, може й, столів двадцять, усі різні, але зі світлого дерева й органічних форм. Столи розділяли перегороди зі скла, розташовані п’ятірками, немов пелюстки квітки. Жоден із них не був зайнятий.
— Ти перша тут, — сказала Рената, — і поки що сама, але ненадовго. Кожен новий відділ Враження Клієнта заповнюється дуже швидко. А ти і від керівного складу недалеко. — Вона повела рукою навколо, вказуючи на десяток офісів, що оточували приміщення. Крізь скляні стіни було видно людей, кожен начальник не старший за тридцять два, але й не молодший за двадцять шість, розпочинали робочий день розслаблено, компетентно і розважливо.
— Ой як люблять ваші дизайнери скло, — з усмішкою зауважила Мей.
Рената зупинилася, зморщила чоло, подумала над її заувагою. Заклала пасмо волосся за вухо і сказала:
— Хай і так. Можу перевірити, чи люблять. Але спочатку нам треба зорієнтуватися, і я маю пояснити завдання на перший по-справжньому робочий день.
Рената показувала її стіл, крісло, монітор — усе ерґономічно досконале, все можна було підігнати під свій зріст, можна було навіть працювати стоячи.
— Вмощуйся щонайзручніше, підганяй собі крісло, і… о, поглянь, тебе прийшли привітати. Не вставай, — сказала вона і пішла собі.
Мей поглянула у той бік, куди кивнула головою Рената, і побачила три молодих обличчя. Люди наближалися до її столу. Трохи лисуватий чоловік, років під тридцять, простягнув руку. Привітавшись, поклав на стіл важкуватий планшет.
— Привіт, Мей, мене звати Роб, я з відділу фонду заробітної плати. Знаю, ти мене дуже рада бачити. — Він усміхнувся, а потім щиро засміявся, немовби щойно наново зрозумів дотепність свого зауваження. — Добре, — вів далі, — тут уже все заповнено. Залишилося поставити підпис ось у цих трьох місцях. — Показав на екран, де блимали жовті прямокутники, чекаючи на її підпис.
Коли Мей розписалася, Роб забрав планшет і знову тепло всміхнувся.
— Дякую і ласкаво просимо на борт.
Повернувся і пішов, а його заступила дорідна жінка з бездоганною шкірою кольору жовтої міді.
— Привіт, Мей, мене звати Таша, я — нотаріус. — Простягнула широкий журнал. — Ти маєш водійські права? — Мей простягла їй права. — Гаразд. Три підписи. Не питай навіщо. І не питай чому на папері. Так вимагає закон. — Таша показала пальцем на три квадратики, і Мей у кожному поставила свій підпис.
— Дякую, — сказала Таша і подала блакитну
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сфера», після закриття браузера.