Читати книгу - "Сфера"

Мей втиснула великий палець у штемпельну подушечку, а потім приставила його до квадратиків біля підписів. На сторінці чорнило проявилося, а коли Мей подивилася на палець, він і далі був чистий.

Брови Таші вигнулися дугою, відреагувавши на захват Мей.

— Бачила? Чорнило невидиме. Залишається лише у журналі.

Саме за цим сюди і прийшла Мей. Тут усе робилося краще. Навіть чорнильні відбитки пальців були невидимі.

Таша пішла, натомість постав худорлявий чоловік у червоному светрі зі змійкою. Привітався з Мей за руку.

— Привіт, мене звати Йон. Я надіслав тобі вчора електронного листа, щоб ти прихопила свідоцтво про народження, — і склав руки, немовби для молитви.

Мей вийняла свідоцтво з сумки, і Йонині очі засяяли.

— Ти його таки принесла! — він коротко та беззвучно заплескав у долоні і показав крихітні зубки. — Геть усі спочатку забувають. Ти дивовижна. — Взяв свідоцтво і обіцяв повернути, щойно зробить копію.

А за ним уже стояв четвертий співробітник, блаженний чоловік, років під тридцять п’ять, себто значно старший за тих, кого вона сьогодні бачила.

— Привіт, Мей. Мене звати Брендон, маю честь вручити тобі новий планшет. — У руках він тримав щось блискуче, прозоре, у чорній глянсовій і гладенькій, немов із вулканічного скла, рамці.

Мей затамувала подих.

— Їх іще навіть не випустили.

Брендон широко всміхнувся.

— Вчетверо швидший за попередника. Своїм увесь тиждень натішитися не міг. Дуже крутий.

— І я такий матиму?

— Уже маєш, — сказав він. — На ньому стоїть твоє ім’я.

Повернув планшет набік, щоб показати вигравіюване повне ім’я Мей: МЕЙБЕЛІН РЕННЕР ГОЛЛАНД.

Передав планшет. Він важив десь як паперова тарілка.

— Ну що ж, маєш із собою старий планшет?

— Маю. Правда, не планшет, а ноутбук.

— Ноутбук. Отакої. Можу подивитися?

Мей показала на нього рукою:

— Тепер йому дорога у смітник.

Брендон зблід:

— У жодному разі! Хоча б на переробку віддай.

— Та я жартую, — пояснила Мей. — Хай буде у мене. Там потрібна інформація.

— Мей, ти наче вгадала! Саме за це я і візьмуся. Всю твою інформацію ми зараз перенесемо на новий планшет.

— О. Я сама це зроблю.

— Вшануй мене такою честю. Все життя вчився заради цієї хвилини.

Мей засміялася і відсунула з дороги своє крісло. Брендон став навколішки за столом і поклав новий планшет біля її ноутбука. За якісь лічені хвилини всі дані та облікові записи вже були на новому планшеті.

— Добре. Тепер та сама процедура з твоїм телефоном. Тра-та-та. — Він сягнув рукою до сумки і видобув звідти новий телефон, що на кілька кроків випереджав її власний. На його тильній панелі теж було вигравіюване її повне ім’я. Поклав обидва телефони, новий і старий, поруч на стіл і у безпровідний спосіб швидко перекинув усі дані зі старого на новий.

— Добре. Тепер усе, що мала на своєму телефоні і на жорсткому диску доступне на новому планшеті і на новому телефоні, до того ж резервні копії інформації збережено у хмарі і на наших серверах. Там твоя музика, фотографії, повідомлення, всі твої дані. Їх неможливо втратити. Ти загубиш свій планшет чи телефон, і рівно за шість хвилин усю втрачену інформацію буде відновлено і перенесено на інший. Вона тут буде і за рік, і за сто років.

Обоє перевели погляд на нові ґаджети.

— От би така система існувала десять років тому, — сказав він. — Я тоді два диски запоров, це все одно, якби згорів будинок з усіма моїми пожитками.

Брендон підвівся.

— Дякую, — сказала Мей.

— Усе в нормі, — відповів він. — Обновляємо тобі програмне забезпечення, прикладні програми, ну, і все, у тебе найновіші версії. Кожен, як ти розумієш, тут у ВК має мати однакові найостанніші версії програмного забезпечення. Ось, поглянь… — мовив він, задкуючи. Але зупинився. — Ага, ось іще: дуже важливо, щоб на всіх корпоративних ґаджетах стояв пароль, я тобі вже поставив. Ось. — І простягнув їй картку з низкою цифр і незрозумілих друкарських значків. — Сподіваюся, ти його запам’ятаєш, а потім викинеш цей папірець. Домовились?

— Домовились.

— Потім пароль можна змінити, якщо схочеш. Скажеш, і я поставлю новий. Їх генерує комп’ютер.

Мей узяла свій старенький ноутбук і поклала в сумку.

Брендон подивився на нього, мов на якогось надокучливого шкідника.

— Хочеш, щоб я його утилізував? Ми це робимо дуже екологічно.

— Може, завтра, — сказала вона. — Хочу попрощатися.

Брендон поблажливо всміхнувся.

— Ага. Розумію. Добре. — Вклонився і пішов, а позаду нього Мей побачила Енні. Нахиливши голову, підпирала кулаком підборіддя.

— Ось моя маленька дівчинка нарешті виросла!

Мей підвелася й обхопила її руками.

— Дякую, — сказала вона Енні в шию.

— А-а-й. — Енні намагалася вирватися з обіймів.

Мей стиснула її ще сильніше:

— Справді.

— Перестань. — Енні нарешті таки вивільнилася. — Не давай волі рукам. А, може, й давай. У тебе сексуально виходить.

— Справді. Дякую, — повторила Мей, і голос її здригнувся.

— Ні-ні, — сказала Енні. — Жодних плачів у другий робочий день.

— Вибач. Дуже тобі вдячна.

— Облиш. — Енні нахилилися й обійняла Мей. — Годі. Господи. Якась ненормальна.

Мей глибоко дихала, аж поки заспокоїлася.

— Усе, вже минулося. Ага, і тато тебе дуже любить. Усі страшенно раді.

— Гаразд. Правда, трохи дивно, бо ми з ним ніколи не перетиналися. Але перекажи, що я теж його дуже люблю. Пристрасно. А він у тебе красень? Такий собі чорно-бурий лис? Любить це діло? Може, у нас щось і вийде. А тепер — до роботи.

— Так-так, — сказала Мей, знову сідаючи. — Вибач.

Енні пустотливо звела брови.

— Так, ніби ми у школі, починається новий навчальний рік, і виявляється, ми знову в одному класі. Тобі видали новий планшет?

— Щойно.

— Покажи. — Енні оглядала планшет. — Ого, красиве гравіювання. Та ми тут разом геть усе перевернемо, хіба ні?

— Сподіваюся.

— Добре, он іде твій керівник групи. Привіт, Дене.

Мей квапливо стерла з очей залишки вологи. Поглянула повз Енні і побачила красивого чоловіка, невисокого, охайного, який прямував до них. На ньому була коричнева легка куртка з капюшоном, обличчя розпливлося в задоволеній усмішці.

— Привіт, Енні, як ти? — сказав він і привітався з нею за руку.

— Добре, Дене.

— Дуже радий, Енні.

— Думаю, ти розумієш — у тебе тут цінний працівник, — сказала Енні, взявши Мей за руку і потиснувши їй зап’ястя.

— Навіть дуже добре розумію, — сказав він.

— Наглянеш за нею.

— Нагляну, — сказав він і повернувся від Енні до Мей. Його усмішка великого задоволення перетворилася на усмішку цілковитої впевненості.

— А я нагляну за тобою, як ти наглядатимеш за нею, — сказала Енні.

— Дякую, що попередила, — відповів він.

— Побачимося на обіді, — мовила Енні до Мей і пішла.

Мей залишилася наодинці з Деном, що з його обличчя не сходила усмішка — усмішка, якою всміхаються не для хизування. То була емоція людини, яка опинилася там, де хотіла опинитися. Підтягнув до себе