Читати книгу - "Женоненависник"

Я йшла позаду на самоті. Ремзі-бей, який ішов під руку з Весіме, вповільнив ходу. Раз по раз він зупинявся, показував своїй нареченій рукою щось вдалині, заговорював її, зволікав.

Це був маневр, аби затриматись і побесідувати зі мною.

Бідолашний Ремзі-бей віднедавна взяв нову моду: коли всі ідуть на прогулянку, інколи ми відокремлюємось від гурту. Ремзі-бей під ручку з Весіме намагається будь-що опинитись поруч зі мною... Він так старається, щоб наречена не розкусила його маневрів, що аж прямо розумнішає на очах.

— О, це ви, Саро-ханим? А чого ви так відстали?

— Не знаю... Так вийшло.

— Вечір обіцяє бути веселим.

— Схоже на те... Щойно повз нас промчав якийсь тип на мотоциклі... Кажуть, якийсь Гомункулус... Мені аж цікаво стало.

Ремзі-бей, задоволений тим, що виникла тема для довшої розмови, заходився розповідати:

— Гомункулус — верховод цих спортсменів. Це унікум... Людина надзвичайної сили й спритності. Який із видів спорту не візьми — він скрізь перший. Але справжня його пристрасть — мотоцикли... Крім того, він чудово плаває... Він у морі почувається вільніше, аніж у садку власного будинку...

— Ми коли пливли сюди, то якийсь спортсмен у морі вдав із себе потопельника, і ми всі повірили. Чи це, часом, не він був? — сказала я.

— Та він же, він! — підтвердив Ремзі-бей. — Його ще кличуть Бичком, знаєте, є така риба? Але це скоріш не за те, що спритно плаває, а за обличчя. Ви на його вид поглянете — ну бичок, та й годі.

— Ви вже й Гомункулусом його назвали, і Бичком, а справжнє ім’я так і не згадали...

— Справжнє його ім’я Зія. Але його мало хто знає, як Зію. Всім він відомий, як Гомункулус.

— А з якого дива?

— Не знаю, дивились ви чи ні... Гомункулус — це герой одного фільму. Там нібито одному вченому вдалося створити штучну людину-робота. Вона багато в чому перевершила справжніх людей. Приміром, була фізично витриваліша, сильніша. Розумово довершеніша за нас... Коротше кажучи — ідеальна людина. Але одним не зміг наділити великий вчений цю штучну людину — серцем, почуттями.

— А, так його за це Гомункулусом прозвали?

— За це. Гомункулус — сильний, розумний, рішучий, вольовий, веселий, можна навіть сказати, аж занадто — подекуди аж до блюзнірства. Але бездушний, мов камінь. Йому не шкода тих, хто помирає, він сміється над чужими стражданнями... Прив’язаність та ніжність він вважає смішною слабкістю... Пристрасне кохання в його очах — безглузда казка... Любов до матері, батька, братів, сестер, дітей для нього — незбагненна загадка... З цієї точки зору він справжнісінький робот.

— Скільки йому років?

— Тридцять-тридцять п’ять...

— І що ж, він ніколи в житті нікого не кохав?

— Та ви що! По-перше, слово «прекрасне» для нього — порожній звук... Прекрасний краєвид, прекрасна музика, прекрасна тварина — це все для нього загадка... А закоханих він вважає хворими.

— А якби він, приміром, дізнався, як сильно ви кохаєте Весіме?

— Ми з ним близько не товаришуємо... Якби я був із тих його друзів, хто готовий зносити його примхи, то я певен, що він силоміць запроторив би мене до ліжка й почав би відпоювати відварами липового цвіту та насіння льону... Аби ви зрозуміли, наскільки це бездушна людина, розповім вам про один випадок. У нього був друг, із яким вони разом виросли, були один одному майже як брати... І ось цей його друг отримав жахливе поранення на війні, лежав у шпиталі. Гомункулус не відходив від його ліжка ні вдень, ні вночі.

У пораненого в Стамбулі залишилась прекрасна наречена... Бідолашна дівчина, дізнавшись, що її коханий помирає, не могла всидіти на місці... Вона стала побиватися, мовляв, я мушу його востаннє побачити... Попри всі умовляння рідних, вона вирушила до нього і після трьох днів дороги напівжива добралася-таки до шпиталю. Хотіла востаннє пригорнутися до свого пораненого коханого. Але цей здоровань Гомункулус став у дверях і каже: «Хворий у важкому стані. Лікар сказав нікого до нього не пускати. Я не можу вас пропустити». Дівчина ридає, кидається йому ноги цілувати... Але ж хіба Гомункулус на таке зглянеться?

— А там що, більше нікого не було? Нікому було втрутитись?

Ремзі-бей сумно посміхнувся:

— Ви не знаєте Гомункулуса... Хто насмілиться йому суперечити? Але трагедія на цьому не скінчилася... Хворий у передсмертних муках почув голос своєї нареченої й собі став благати Гомункулуса... Хіба можна відмовити людині, що лежить на смертнім одрі? А тим більше, якщо це друг дитинства, можна сказати, брат... Але Гомункулус і тут був невблаганний. «Лікар сказав — не можна. Що я можу вдіяти?» — і зачинив двері зсередини на засув. Дівчина ще якийсь час побивалася під дверима, а коли її врешті-решт напівпритомну виносили звідти, поранений сконав на руках у друга... Бідолашний, напевно, помер у сльозах...

Ця розповідь вразила мене до глибини душі. Я аж скрикнула від обурення:

— В цьому винні ті бездушні потвори зі шпиталю! Треба було гуртом накинутись і роздерти цього недолюдка на шматки!

Ремзі-бей знову гірко посміхнувся:

— Ось такий він, Гомункулус, Саро-ханим... Але він нікому не заподіює шкоди... Йому навіть подобається робити людям добро...

— А чого він промчав повз нас, мов навіжений?

— Його товариші й самі не второпали. Гомункулус пообіцяв, що буде сьогодні на вечірці. Виїхав разом із усіма, як нормальна людина. І раптом, нікому нічого не сказавши, зник. Ви ж самі бачили... Вони теж стояли ошелешені.

— Він і справді божевільний!..

— Я здогадуюсь про справжню причину... Йому, мабуть, здалося, що в компанії забагато жінок.

— То він засоромився?

— Та ви що! Гомункулус зухвалий, а в деяких випадках — просто нахабний. Я вам щойно розповів, що це бездушна людина, не здатна любити, не здатна розуміти прекрасне в жодному з його проявів. Тож не дивно, що він — женоненависник. Гомункулус уникає жінок. Іноді, коли він вимушений з ними спілкуватися, то спочатку поводиться ґречно... Потім не втримується і потроху починає викидати коники.

— Мені вже прямо кортить побачити цього женоненависника! — сказала я. — Цікаво, куди він помчав?

Ми вже підійшли до саду... В саду ще з півгодини панувала нестерпна офіційна атмосфера. Ми вже навіть пошкодували, що запросили цих спортсменів. Вони, як і під час нашої зустрічі на дорозі, всі збилися докупи, мало не зайняли