Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Не знаю, де вони назбирали після такої зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березі палахкотіло три жарких багаття. Одне — більше, над ним повісили великий, відра на три-чотири, казан. Два — менших. Для посидіти, погрітися, обсушитися.

Вишняк, поруч з яким ми причалили здавався якимось казковим місцем. Я не зовсім дитя асфальтових прерій і кам'яних джунглів, доводилося бувати і в селі, і на лоні дикої природи. Та й останнім часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навіть уявити собі подібного дива не міг.

Берег від річки здіймається пологим схилом. І ось я стою на цій смузі, що повінь відвоювала у дерев, а переді мною — хоч куди глянь, аж до горизонту — зарості вишень. Дерева невеликі, навіть карликові, як підстрижені, дуже рідко вище голови і буквально вкриті яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що і листя не видно.

— Що, паничу, подобається? — помітивши моє захоплення, відгукнувся Тіпун. — А ти не соромся, милуйся. Ніде в світі більше немає такої краси. Ні в польських землях, ні в басурманських. Ех, місяцем би раніше... Коли все цвіло... Від річки і до неба, як снігом земля усипана була. А пахло... Голова обертом йшла, як від штофа горілки. Навіть краще. Ходиш, немов п'яний, а похмілля на ранок немає. Тільки пару днів потім усе навкруги вишнями пахне. Навіть власне лайно... Тіпун мені на язик.

Крук, прислухався і зневажливо махнув рукою.

— Чого їх нюхати? Ось коли достигнуть — тоді справді рай. Ходи поміж дерев і просто з гілок їж. Тільки кісточки спльовуй. А як підсохнуть, греби в мішки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так і сновигають. Не те що навесні, коли вся звірина за милю цей квітник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розуміє, що можна так нанюхатися, що навіки прямо між дерев і заснеш. Тобі — вічне блаженство, а корінню — добриво...

Я слухав, що говорять річкові розбійники, дивився навколо і... очам не вірив. Настільки мало була схожа розповідь на правду. Швидше, така ж байка, які я сам плести вмію. Одне точно, якщо пірнути в ці зарості, то без псів мене тут ні за що не знайти. Тим паче, що вони поспішають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.

— Гей, панич! — Крук, немов відчув мої думки. — А ну, ходи сюди!

В голосі одноокого не залишилося і сліду привітності. Більш того, чекаючи мене, він приготував аркан.

— Простягни руки...

І хотів би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.

Розбійник спритно затягнув петлю на зап'ястях, обмотав вільний кінець навколо шиї, не затягуючи, як бандаж роблять, і ще раз обкрутив навколо рук. Потім смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг підхопити їх. І пояснив...

— Так, панич, воно всім спокійніше буде. Ти не перший невільник, якого я в своєму житті бачу. І добре знаю, що означає такий блиск в очах. Але, ось що я тобі скажу, хлопче. Навіть не думай. Тут на десятки миль жодної живої душі. Пропадеш, ні за пучку тютюну. Якщо з голоду не вріжеш дуба, то звірина розірве... як тільки ослабнеш. Так що, годі витріщатися, сідай біля вогню, грійся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, і полізеш назад на байдак.

Зараза... Треба вчиться краще собою володіти. Тепер, з шароварами в руках, дійсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.

Але і плюс у всій цій ситуації теж був. Затягуючи аркан на моїх руках, Крук машинально обмацав свій пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, — судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на річку, — нічого не запідозрив, а втрату зброї списав на безглузду випадковість. Що куди важливіше, зв'язаних рук. Та й зв'язаних — одна назва. Гудінні звільнився б за пару секунд. Я так не вмію, але не звертайте на мене увагу хвилин п'ять, і «свобода зустріне радісно біля виходу». Кинджал я все ж зумів експропріювати.

Ще мене сильно порадували слова Крука, про ночівлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубі байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як відомо, друг молоді.

Я так розмріявся про втечу, що аж здригнувся, коли мені замалим не ткнули в обличчя кусень хліба.

— Гей, панич, відчепися ти вже від своїх штанів... — пробурчав Пешта. — Не бійся, не втечуть. На... Не вірю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирішив, краще не перечити. То, кажеш, раніше Полупуда не знав?

Ох, не люблю я таких задушевних бесід. Відразу згадалося класичне «Базіка, знахідка для шпигуна». Один з плакатів, що прикрашають нашу військову кафедру. І оскільки іншого виходу зістрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився іншим прислів’ям: «Коли я їм, я глухий і німий». Вихопив у Пешти з рук хліб і жадібно вгризся в окраєць. А щоб на грубість не нарватися, інтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вірно. Не знав, не бачив, не чув... І взагалі, а хто це?

— Не квапся, бо вдавишся, — пробурчав розбійник. — А Крук скаже, що я навмисне задушив.

Демонструючи голод, я і справді перестарався і відкусив більше, ніж варто, і відчував, що цей шматок мені поперек горла встає. Але ж не випльовувати. Перше, — це образа. Можна і по морді заробити. Чоботом. Друге, — хто знає, коли наступного разу годувати будуть? Так що їжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.

Вдаючи, що запхав у рота весь окраєць, решту хліба обережно засунув у шаровари.