Читати книгу - "Наказати серцю, Богдана Малкіна"

Два роки тому…

Ясенія

Вечірка скінчилася кілька годин тому, а я досі не сплю — Ярослав не виходить із думок. Чому мені так хочеться бути поряд з ним? Чому кожен його погляд розворушує почуття, від яких всередині починається Армагеддон? І чому я уявляю те, що він зараз лежить поряд, і я дозволяю йому доторкатись до себе?..

На годиннику п’ята ранку і, я дуже сподіваюся, що всі ще й досі сплять. Відкидаю ковдру та підводжуся. Навшпиньках пробираюся коридором до сходів і спускаюся на перший поверх. Темно і тихо. Трохи лячно, але мені потрібно дістати його номер телефону із вази, якщо він все ж туди його поклав. Бо не пригадую, щоб Ярослав підходив до тієї вази. Авжеж, я за ним не слідкувала кожної секунди, проте весь час фізично відчувала його присутність у кімнаті.

“Бувай, князівно! Крута вечірка!” — усе, що почула від нього після нашого танцю, крім його музики, звісно. 

Мало, мені занадто мало цього хлопця. Я хочу, аби він був зі мною весь час.

Ваза глибока, доводиться тягнутися, спершись на неї. На дні є папірець, я ледве дотягуюся до нього кінчиками пальців, але не можу дістати. Доводиться спертися на вазу плечем, щоб підхопити його. І щойно він опиняється у мене в руці, ваза починає хитатися. Ледве вдається втримати рівновагу та саму вазу. Ця дорога антикварна річ так подобається мамі, що за неї можна отримати непоганий прочухан. Але папірець у мене і клята ваза ціла, тож я швидко пробираюся назад до своєї кімнати та з головою ховаюся під ковдрою.

З нетерплячкою набираю цифри на смартфоні й додаю новий контакт, підписуючи першим жіночим іменем, що спало на думку — “Іванна”, щоб нароком не попастися батькам. А потім з шаленим серцебиттям відкриваю месенджер і нетерпляче друкую “Привіт!”
Та відповіді дочекатися не вдається. А чого я хотіла? Ніч усе-таки, нормальні люди сплять. Але мені так і не вдається стулити очей аж до ранку — не можу припинити думати про Ярослава і настільки хвилююся усім серцем, що який там може бути сон…

Повідомлення від хлопця приходить аж о дев’ятій, коли я уже збираюся на заняття з французької. 

“Доброго ранку, князівно! Як пройшла ніч?”

Сміюся, адже він про все здогадався, та нізащо не зізнаюся, що через нього не спала.

“Ось пів ночі потратила на те, щоб знайти у бездонній вазі твою крихітну записку, а тепер мушу йти на заняття не виспавшись. А як пройшла твоя ніч?”

“Якщо скажу, що вона була важкою, то збрешу. Після виступів сплю, ніби убитий.”

“Втомлюєшся?”

“Ні, сплю спокійно завдяки відчуттю, що все роблю правильно.”

Ми листуємося з ним весь день. Розмовляємо ні про що й про все одразу, тому час летить непомітно. Єдині дві години, коли ми не підтримуємо зв’язок, — мої заняття з французької. Я б і рада, але Валентин, мій репетитор, навряд чи сприйняв це нормально, він занадто правильний. Ну і  я не змогла б бути аж настільки нахабною.

“Чому саме французька?” — запитує Ярослав після того, як я “повертаюся” до нього після заняття. 

“Чесно? Я не знаю. Мені вона настільки подобається, настільки близька, ніби в минулому житті я була француженкою”

“Це неправда. Француженки не бувають такими добрими та милими. Вони занадто хитрі.”

Читаю повідомлення і регочу, привертаючи увагу водія, який везе мене додому. Доводиться стримуватися, хоча й знаю, що батькам він нічого не розповідає.

“Звідки ти знаєш всіх француженок, Дон Жуане?”

 “Мені вистачає лише бути знайомим з тобою.”

Поки я зі щасливою усмішкою перечитую кілька разів це повідомлення, приходить іще одне.

“Побачимося ввечері?”

Серце пропускає удар. Мені так хочеться побачити Ярослава, проте я не знаю, чи можливо взагалі зустрітися так, щоб про це ніхто не дізнався. 

Але я все одно пишу йому “Так!”.

Хлопець надсилає мені геомітку і я відкриваю її, сама не розуміючи, чому так хвилююся. Адже батьки за мною не стежать цілодобово, я спокійно можу сказати їм, що їду до подруги. Мабуть, той факт, що все це відбувається таємно, добряче додає жару до вогню.

“Коли?” — додаю одразу ж.

“О десятій!” 

Морщу носа, розуміючи, що трохи запізно, але сподіваюся, що Марійка, моя найкраща подруга, мене прикриє. Зрештою, я вже неодноразово робила це для неї.

“Я буду рівно о десятій.” — відповідаю, ловлячи себе на тому, що знову усміхаюся аж до вух. Водій зиркає на мене крізь дзеркало заднього виду, але мені абсолютно байдуже — я просто хочу побачити Ярослава.