Читати книгу - "Наказати серцю, Богдана Малкіна"

***

За адресою, яку дав мені Ярослав, знаходиться житлова багатоповерхівка. Кажу водієві, щоб чекав мене під будинком, та виходжу з автомобіля під байдужий кивок чоловіка.

“Я внизу” — пишу Ярославу, слухаючи шалений стукіт власного серця. Навіть не віриться, що я сюди таки прийшла. 

“Квартира 57, 10 поверх” — приходить відповідь, і я без зволікань натискаю кнопки на домофоні. За мить двері відчиняються і я вже всередині йду до ліфта. На душі дивовижні передчуття чогось нового, неймовірного і такого до щему в серці ніжного, що хочеться танцювати з радощів.

За хвилину виходжу на потрібному поверсі й роззираюся в пошуках п’ятдесят сьомої квартири. А коли помічаю бажані цифри, то серце починає колотитися в грудях. Підходжу до дверей і не встигаю навіть натиснути на дзвінок, як вони відчиняються, і чиїсь руки затягують мене всередину, де стоїть непроглядна темнота. Від страху ціпенію, не можу поворухнутися, але за мить чую тихий шепіт, від якого тіло одразу ж слабне.

— Князівна…

Його губи знаходяться так близько до моїх, що відчуваю теплий подих, з яким він промовляє це прізвисько. Мертву тишу в квартирі порушує лише моє серцебиття. Здається, ніби воно гучніше за будь-який реактивний літак.

— Це вважається, що ти мене викрав? — шепочу. 

Хлопець кладе руки на мою талію й обережно стискає її. Мої очі звикають до темряви і я починаю хоча б трохи щось бачити.

— Боюся, що твій батько мене за це стратить, але я готовий ризикнути, — промовляє він голосом, від якого ще більше щемить в грудях, а потім схиляється і цілує. Його губи теплі та м’які, мають солодкий присмак. Вони пестять мій рот надзвичайно ніжно і я вражена, що поцілунки можуть приносити стільки приємних відчуттів, адже до цього моменту, все, що у мене було з хлопцями заледве можна назвати посереднім задоволенням.

Я щаслива, однак цього недостатньо. Саме тому я роблю крок і, притулившись до Ярослава усім тілом, обіймаю його трохи вище талії. Крізь тканину відчуваю наскільки гаряче його тіло і від цього ще більше тремчу та з нестримною жагою цілую його у відповідь.

— Потрібно зупинитися, інакше… — хрипкий голос хлопця разом із важким глибоким диханням зводять з розуму. А недомовлені слова розбурхують уяву. І хоч мені страшно, хоч я ще жодного разу не заходила далі поцілунків, та причин зупинятися не бачу. Мене так притягує до цього хлопця, що я готова наплювати на усе, лиш би бути поряд із ним. 

Ярослав випрямився та намагається віддихатися, а я тим часом стаю навшпиньки, щоб знову бути ближче до його губ.

— Інакше…? — перепитую пошепки, викликаючи у хлопця тихий сміх.

— Я поки не готовий, — віджартовується він, а потім вмикає світло, яке тут же засліплює мене, тому доводиться мружитися. І поки мій зір адаптується до нових умов, Ярослав швидко допомагає скинути мені куртку та навіть розв’язує шнурки кросівок та стягує їх. А потім бере за руку та веде вглиб квартири, на кухню.

— Ти тут живеш? — запитую, роздивляючись шпалери з Ейфелевою вежею та малиново-рожеві шафки. Якось занадто по-дівчачому.

— Ні, це орендована квартира, — він садить мене за стіл та ставить переді мною чашку з гарячим чаєм. — Боявся, що ти дізнаєшся, де я живу і будеш мене переслідувати.

Тихо сміюся з його жарту, та нічого не відповідаю. Дивлюся у чашку й розумію, що чай — чорний.

— А є зелений? — запитую, наморщивши носа, та одразу ж усвідомлюю, що якби на місці Ярослава був хтось інший, я б ніколи не зізналася, що мені не подобається чорний чай. Дивно, що я майже його не знаю, але зовсім не боюся здатися дурною, поганою чи не виправдати сподівань — Я не п’ю чорний.

— Авжеж! — хлопець забирає від мене цю гидоту та виливає її у раковину. А потім готує мені новий чай. — Що тобі  ще не подобається? На майбутнє, щоб я знав.

— Оливки, — з впевненістю відповідаю. — І грейпфрути. А тобі?

Ярослав хмурить брови, задумуючись так сильно, ніби я поставила йому не буденне запитання, а щось про ядерну фізику. 

— Я не люблю, коли мене обманюють, — стенає плечем він та, поставивши переді мною нормальний чай, сідає поряд та бере мене за руку. Так буденно, ніби ми робимо це щодня протягом тривалого часу. Дивно, але поряд із ним я й почуваюся саме так — ніби все це мені звично. — Скажи щось французькою.

Мене смішить його прохання, але я все одно кажу, що в нього прекрасні очі, та він ні чорта не розуміє, від чого я ще більше починаю сміятися.

— Мені подобається, — задоволено каже, а потім знову цілує мене. Так, що хочеться залишитися з ним на усю ніч в цій квартирі.