Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

якщо хтось уважає осягнення такого статусу на міжнародньо-політичному форумі за таку важливу справу, то чи не слід би йому витягти висновки з того, що самостійницька політика тих народів, які попали в становище «сателітів», ведеться якраз по лінії заперечення т. зв. народних демократій і їх урядів, відмови їм права національно-державницьких інституцій. Ні, тут не в цьому справа.

Якщо б речникам концепції визнання УССР за українську державу справді залежало на такому зовнішньо політичному ставленні української справи, тоді вони й спрямували б у тому напрямі відповідні свої заходи. Тим часом вся їхня робота по цій лінії спрямована на внутрішньо український відтинок. У газетах для українського читача друкуються цілі трактати, у яких доводиться, що УССР має атрибути української держави. Безліччю статей переконується українське громадянство, що ключем до успішно-сти української політики є визнання УССР за українську державу, визнання — очевидно! — із боку українського самостійницького табору. Такі «передвісники нового етапу» обіцяють знівелювати й опанувати своєю течією цілість українського політичного життя. Розуміємо. Але чому називають себе передвісниками нового етапу? Та ж «Нові Шляхи» вже чверть століття тому пропаґували ці самі радянофільські концепції і робили це все-таки чесніше, більш відкрито. Служили одному панові та й «дослужилися».

Шкідливість цієї розкладницької, совєтофільської роботи сте-пенується ще через те, що її головним подвижником стала та група, яка перед українським і чужинецьким світом привласнює собі право виступати й діяти від імени українського визвольно-революційного руху в Україні.

Теж немале значення має той факт, що поширюванням таких розкладових концепцій займаються люди й газети, фінансовані американцями. З одного боку, АКВБ[3] втягає українців до єдино-неді-лимського, москвофільського табору під гаслом: у спільному фронті добре все, що проти комунізму, а не порушує російського імперіяліз-му. А з другого боку, підтримується пропаґанду прокомуністичних і совєтофільських тенденцій, коли вони получені з диверсійними діями проти українського націоналістичного, революційного руху. Який же спільний знаменник цих дій на дві руки? Чи може лежати в інтересі американської політики ширення розкладу в українському національно-визвольному таборі та підтримування таких явищ, які приносять користь передусім Москві? Питання, якими арґументами обосновується перед чужинцями ширення совєтофільських тенденцій серед українців, має другорядне значення.

Для нас важливе одне: усе, що діється в українському житті зі шкодою для української визвольної справи, а на користь большеви-ків, мусить бути переборене й усунене з українського політичного життя. Сюди належать усі форми совєтофільства. З існуючими його проявами справиться самостійницький табір так само, як переміг аналогічні хвороби в минулому. Але для цього потрібно чуйности та відсічі всіх національних сил.

Із невичерпного джерела

Джерелом, із якого Степан Бандера черпав силу для себе, своєї праці й поборювання всіх труднощів, була глибока віра в Бога, Його правду й справедливість. Ця віра була для нього духовою потребою, тому він із такою великою переконливістю дораджував іншим шукати в джерелі віри тієї сили, яка перемагає навіть смерть.

Стаття «Із невичерпного джерела» була написана з нагоди Різдвяних свят і надрукована в тижневику «Шлях Перемоги», Мюнхен, рік IV, чч. 1-2 (150-151), із 7 січня 1957 р.

* * *

Боротьба з большевизмом — це справжня боротьба на життя й смерть не тільки для активних борців, але для цілого народу, який потрапить у большевицьке ярмо. Докорінне винищування всіх непокірливих, волелюбних елементів, які не хочуть служити большевизмові, систематичне народовбивство — це основні засоби большевицької політики підкорювання народів. Вона полягає в тому, щоб кожний поневолений народ, усі його прошарки, кожну людину тримати під постійним тиском неухильного або-або: скоритися, прийняти комуністичну доктрину за правду й без спротиву служити здійсненню цілей Кремля або бути знищеним.

На початку комуністичного володіння говорилося, що йде тільки про знищення «клясового ворога» і про виховання нового покоління в комуністичному дусі, без усяких «пересудів», а тоді система насильства й терору буде усунена як непотрібна, бо перевиховані народи переконаються, що комунізм правильний і будуть його добровільно втримувати. Упродовж чотирьох десятиліть большевики вспіли винищити всіх, кого можна було підтягнути під поняття «клясового ворога». Сьогоднішні середні й доростаючі покоління від дитинства виховувалися під виключним впливом і наглядом большевицької тотальної системи, у повній ізоляції від усяких впливів зовнішнього світу, проте ні поєднання, ні замирення між народом і большевизмом немає.

Большевикам не вдалося ні переродити людей за рецептами комуністичної доктрини, ні накинути переконання, що їхня злочинна, протинародня система й такі ж цілі комунізму є справді благородні та що вони відповідають потребам і бажанням народів. Не багато помогло їм у тому найщільніше відгородження закріпачених народів від вільного світу та неперевершена брехливість комуністичної пропаґанди про жахливі злидні й недолю народів у капіталістичних країнах і щасливе, свобідне життя під совєтами. Так само не принесло Москві сподіваних успіхів безпощадне переслідування і знищування релігії, національних традицій, спустошення всієї літератури, історії, усіх ділянок національної культури і творчости, викорінювання звідтіля всього, що формує, підносить духовість людини й народу, а не відповідає большевицьким тезам і цілям.

Такими методами большевики створили собі, здавалося б, найдогідніші обставини для успішного проведення свого експерименту перетворення людини й народу. Та факт невдачі якраз при тих найдогідніших умовах, виявив цілком виразно, що сама большевицька концепція є фальшива й нездійсненна. Основою її є матеріялістичний погляд на людину й на людську спільноту, переконання, що духовість людини є продуктом життєвих обставин і умов розвитку.

Большевики самі переконалися, що здійснення цього їхнього фундаментального пляну не дало позитивних наслідків. Навпаки, підсумки тих наслідків перекреслюють усі сподівання на майбутнє. Зрозумівши це, керівники з Кремля поробили свої висновки. Ці висновки своєрідні, відповідні до незмінної цілі комуністичної партії: утримати, закріпити й поширити своє панування будь-якими засобами. Усе інше має значення засобів, між іншим теж і плян переформування людини й народу. Це мав бути ідеальний засіб, але, коли він нездійсненний, треба залишитися при тому, що досі виявилось успішним. Тому КПСС перестала трактувати теперішню систему свого володіння як перехідний етап. Панування Москви над поневоленими народами й тоталітарна диктатура компартії завжди мають втримуватися примусом і терором, а все непокірне має бути знищеним. Відповідно до цього в компартії формується прошарок комуністичної пануючої бюрократії. У ній добирається безідейний і безоглядний елемент з особливими «здібностями», потрібними в такій системі.

Комуністичне виховання, формування думки й характеру людини має продовжуватися в тому самому напрямі й такими ж методами, як і раніш, хоч від нього не ждуть уже таких наслідків, які заступили б систему насильства й терору. Воно має допомагати виправдувати цю систему, розкладати