Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

- Можливо, нам потрібно просто йти в ліс? – запитала Аня, - ми ходимо по зачарованому колу.

- Так, але я б перевірила інші дороги, - відповіла Мілана та подивилась назад, в сторону перехрестя, - що скажеш?

Аня погодилась та зітхнула. В цей момент, десь зі сторони того самого перехрестя тріснула гілка. Подруги перетворились на слух, завмерли та почали шукати очима порушника тиші. Туман піднімався вище, ставав все більш густим. Що було під ним – практично нічого не було видно.  

Тишу знову порушив звук, від якого подруги відчули, що волосся почало підніматись дибки. Десь в тумані захрюкав кабан. Це був дикий лісовий кабан! Якого він був розміру, що збирається робити, та чи знає він про дівчат – було не відомо. Мілана притулила палець до рота, вказуючи на те, що вони мають мовчати. Аня широко розкрила очі, але не втрималась та відступила на крок назад. Дівчина підвернула ногу та впала, крикнувши від болю.

Мілана чортихнулась, потягнулась до Ані, але швидко встала та подивилась в сторону, де мала бути дика тварина. Туман швидко розступився, вперед вийшов велетенський чорний кабан. Він хрюкав та погрозливо розглядав дівчину. Йому не сподобалось, що в лісі ще хтось є, тим більше на його території. Аня пискнула та швидко піднялась на ноги. Під руками не було ніякої гілляки, але чи врятувала б вона від нападу такого небезпечного звіра?

Кабан трохи постояв, незадоволено хрюкаючи, а потім почав розкидавати землю передніми копитами. Він готувався нападати.

- Мерщій на дерево! – крикнула Мілана та розвернувшись кинулась до безпечного місця.

- Почекай! – заверещала Аня та кинулась за подругою, - не кидай мене!

В цю ж мить, кабан зірвався з місця, голосно заревів та кинувся вперед. Дівчата неймовірно швидко вилізли до свого укриття та встали на ноги, чекаючи, що ж буде далі. Кабан підлетів до стовбура та вдарив лобом по ньому. Дерево сильно труснуло, від чого Аня не втрималась та втратила рівновагу. Лише в останній момент, Мілана однією рукою вхопилась за дерево, іншою жорстко взяла руку подруги.

Аня закричала від болю, але обома руками потягнулась до Мілани. Вона обійняла її, наче банний лист і не відпускала. Кабан же знову вдарив по дереву та незадоволено почав бігати по галявині. Ас від часу він повертався та бив стовбур. Дерево стояло міцно не мало піддатись, але це не допомагало подругам заспокоїтись. Серця калатали в грудах, намагаючись вискочити.

Мілана подивилась на дерево, поглядом пошукала гілки, щоб вилізти вище. За мить, цю думку відкинула, бо як дерево трясеться, краще не лізти вище. Буде більше шансів зірватись та впасти на землю. Що кабан зробить з жертвою – навіть уявляти собі не хотілось.

Хвилин десять дикий звір намагався атакувати, скинути дівчат на землю. Він не заспокоювався, хоча подруги в думках благали про це. «Коли тобі вже набридне, йди геть звідси» - повторювала Мілана. Не встигла вона отямитись, як щось засвистіло. В мить, кабан заревів та почав стрибати на місці, намагаючись дістатись свого боку. Саме в боку з’явилась стріла, що увійшла в тварину.

Кабан розвернувся та вдарився боком об дерево. Стріла зайшла в тварину не глибоко, тому швидко відпала. На темному хутрі, Мілана одразу помітила цівку крові. Кабан незадоволено хрюкнув та почав махати мордою по сторонам. Він шукав ворога, що так нахабно атакував володаря цієї території.

Знову в повітрі щось засвистіло. Стріла не влучила в кабана, але надійно увійшла в дерево, поряд з ним. Звір завмер, повернув морду до небезпечного гострого древка та кинувся геть, в іншу сторону. Було чути, як він верещить та хрюкає. Але цей жахливий звук все більш віддалявся та віддалявся, поки зовсім не зник.

- Ти це бачила? – спитала Мілана, показуючи рукою на стріли та кров, - мені тепер цікаво, чи не буде тепер полювання на нас?

Аня присіла та заплакала, закриваючи обличчя руками. З іншої сторони галявини зашаруділи кущі, відхиляючи свої гілки. Подруги вмить побачили хлопця, що вийшов на відкриту місцевість. Він тримав в руках лук та стрілу, готовий в будь-який момент вистрілити.

Хлопець оглянув галявину та зупинив погляд на дівчатах, що перелякано дивились саме на нього. Він опустив зброю та всміхнувся. Худий та високий, років тринадцяти. Волосся коротке та світле, ніс покритий ластовинням. Хлопець був в штанах кольору хакі та в кофті, з закоченими рукавами. В волоссях стирчало перо, схоже на перо ворона.

- Привіт, дівчата, - хлопець голосно привітався та махнув рукою, в якій тримав стрілу, - як ваші справи?

- Як ти опинився тут? – замість привітання запитала Мілана, - ти знаєш, як вийти з цього триклятого лісу?

- Ми заблукали! – крикнула Аня, - врятуй нас будь-ласка!

Рятівник сховав стрілу та закинув лук за спину. Він підійшов до дерева та подивився знизу догори, на подруг, винувато посміхнувшись.

- Є невеличка проблемка, - сказав хлопець, - я вже місяці три шукаю вихід з цього «триклятого» лісу.

- Як три місяці? – Аня затремтіла та її питання було таким голосним, що навіть декілька птахів зірвались з дерев та полетіли геть.

- Ти не жартуєш? – дуже серйозно запитала Мілана, хоча розуміла відповідь, - тут відбувається щось незрозуміле та містичне.

- Так, я знаю, - погодився хлопець, - ви знаєте вихід, намагаєтесь вийти, але все йде по колу. Ви наче в лабіринті, де вхід та вихід хтось з’єднав, - дівчата махнули головами, погоджуючись, - а ще олень. Бачили його?