Читати книгу - "Королівський убивця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я мушу знати, чи це була Моллі. Мушу знати, чи вона помирає. Блазню, я мушу знати.
Блазень тяжко зітхнув.
— Я не можу цього наказати, мій королю. Ви це знаєте. Як і у вас, видіння керують мною, а не я ними. Не можу витягти нитку з гобелена, мушу дивитися на те, що бачать очі. Майбутнє, мій королю, — як течія у річищі. Я не можу вам сказати, звідки взялася кожна крапля води, але можу розповісти, де найсильніший потік.
— Жінка із Сілбея, — наполягав я. Якась моя частина жаліла бідного блазня, але інша частина наполягала. — Я б не побачив її так виразно, якби вона не була важливою. Спробуй. Хто вона?
— Вона щось означає?
— Так, я цього певен. О так.
Блазень сидів на підлозі, схрестивши ноги. Притулив до скронь довгі тонкі пальці, притис, наче намагаючись відчинити двері.
— Не знаю… Не розумію… Усе так поплуталося, усюди перехрестя. Стежки затоптані, а запахи розвіялися.
Він глянув на мене. Чомусь виявилося, що я стою, а він сидить на підлозі, біля моїх ніг, дивлячись на мене. Його бліді очі на яйцеподібному обличчі ледь не виходили з орбіт. Погойдувався в напрузі, безглуздо усміхався. Розглядав свій щурячий посох, притиснувши його ніс до свого носа.
— Чи знав ти цю Моллі, Щурику? Ні? Так я й думав. Може, спитати когось іншого, хто б знав. Може, черв’яків.
На нього найшло дурне хихотіння. Непутяще створіння. Загадки дурного ворожбита. Що ж, він такий, яким є, і на це нема ради. Я облишив його та поволі повернувся до свого ліжка.
Сів на його краю.
Я помітив, що тремчу, наче у пропасниці. Напад, — сказав я собі. Мушу заспокоїтися, а то мені загрожує напад. Чи я хочу, щоб блазень побачив, як я корчусь і задихаюсь? Байдуже, усе байдуже, істотно лише, чи була то моя Моллі, а якщо так, то чи загинула вона? Я повинен знати, чи вона померла, а якщо померла, то як це сталося. Ніколи ніщо інше не здавалося мені таким важливим.
Блазень сидів на килимі навпочіпки, немов бліда ропуха. Облизав губи й усміхнувся мені. Інколи біль викликає в людини таку усмішку.
— Це дуже радісна пісня, та, яку співають про Сілбей, — зауважив він. — Тріумфальна пісня. Мешканці містечка перемогли, розумієте. Життя собі не відвоювали, ні, але чисту смерть. Ну, смерть, однаково яку. Вони мертві, а не перековані. Це вже щось. Достатньо, щоб скласти пісню і триматися за неї в ці дні. Бо саме так воно тепер є в Шести герцогствах. Убиваємо своїх людей, щоб цього не зробили пірати, а тоді складаємо про це переможні пісні. Дивовижно, у чому знаходять розраду люди, якщо жодної іншої опори немає.
Моє видіння поблякло. Я раптом зрозумів, що сплю.
— Я навіть не тут, — сказав я майже нечутно. — Це сон. Мені сниться, що я король Шрюд.
Він простяг свою бліду руку до вогню, дивився на кісточки, що виразно просвічували крізь тонку плоть.
— Раз ви так кажете, мій владарю, то так воно й є. Мені теж сниться, що я — король Шрюд. Якщо вщипну вас, то, може, прокинуся?
Я глянув на свої долоні. Вони були старі й покриті шрамами. Я стиснув їх, дивився, як вени й вузлуваті сухожилля випирають під тонкою, мов папір, шкірою, відчув, які негнучкі мої розпухлі суглоби, як у них наче насипали піску. «Тепер я старий», — сказав я собі подумки. От як воно насправді бути старим. Не хворим, що може видужати. Старим. З кожним днем усе тяжче, кожен місяць — додатковий тягар для тіла. Усе розповзалося й розпливалося. «Таж мені всього п’ятнадцять», — швидко подумав я. Звідкись долинув сморід згорілого м’яса й паленого волосся. Ні, це ж розкішна яловича душенина. Ні, це лікувальне кадило Джонкві. Суміш запахів спричинила в мене млості. Я перестав розуміти, хто я і що для мене важливо. Чіплявся за логіку, намагаючись її втримати, а вона вислизала. Безнадійне змагання.
— Не знаю, — прошепотів я. — Нічого з цього не розумію.
— Ах, — промовив блазень. — Я ж так і казав. Зрозуміти щось можна лише ставши ним.
— То от що значить стати королем Шрюдом? — спитав я. Це вразило мене до глибини душі. Ніколи я ще не бачив його таким, не знав, як він переборює болі свого віку, а водночас незламно змагається з болями своїх підданих. — Невже він мусить це терпіти день за днем?
— Боюся, що так, мій владарю, — лагідно промовив блазень. — Ходімо. Дозвольте, я допоможу вам повернутися в постіль. Завтра вам, напевне, покращає.
— Ні. Ми обидва знаємо, що ні.
Я не промовив цих жахливих слів. Вони злетіли з губ короля Шрюда, а я почув їх і збагнув, що ця гірка правда є його повсякденням. Я так страшенно втомився. Кожна моя часточка боліла. Я не знав, що тіло може бути таким важким, що потрібні такі болісні зусилля, аби навіть зігнути палець. Хотів відпочити. Знову спати. Хто цього хотів — я чи король Шрюд? Мушу дозволити блазневі вкласти мене в ліжко, нехай мій король відпочине. Але блазень тримав цей ключовий клаптик інформації просто перед моїми щелепами, які марно клацали, намагаючись його вхопити. Жонглював єдиною часткою знання, необхідною мені, щоб здобути цілісність.
— Вона там померла? — спитав я.
Він сумно глянув на мене. Різко схилився і знову схопив свій щурячий посох. Дрібна перлинка сльози спливла щокою Щурика. Він зосередився на ній, а потім його очі знову затуманилися, мандруючи крізь безплідну пустелю болю.
— Жінка із Сілбея. Крапля води в потоці всіх жінок Сілбея. Що могло з нею трапитися? Вона померла? Так. Ні. Дуже попечена, але жива. Їй відтяли руку по плече. Її піймали і зґвалтували, убиваючи тим часом дітей, але вона вціліла. Щось із цього.
Блазневі очі ще більше спорожніли. Він наче читав уголос зі списку. Рівно, без інтонації.
— Згоріла живцем разом з дітьми, коли будівля звалилася на них. Випила отруту, тільки-но чоловік розбудив її. Задихнулася димом. А за кілька днів померла від інфекції, що втрапила до рани від меча. Загинула від удару мечем. Захлинулася власною кров’ю, коли її ґвалтували. Убивши дітей, перерізала собі горло, доки пірати висаджували двері. Вижила й наступного літа
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королівський убивця», після закриття браузера.