Читати книгу - "Королівський убивця"

— Стій! — наказав я йому. — Припини це. Зупинися, благаю.

Він замовк і глибоко зітхнув. Його очі повернулися в мій бік, утупилися в мене.

— Припинити це? — Зітхнув. Затулив обличчя руками й говорив крізь пальці, що глушили голос. — Припинити? Так кричали жінки Сілбея. Але це вже сталося, мій владарю. Ми не можемо припинити того, що вже відбулося. Коли це сталося, то вже запізно.

Відвів руки від обличчя. Мав дуже змучений вигляд.

— Прошу, — благав я його. — Не можеш мені розповісти про ту одну жінку, яку я бачив?

Раптом виявилося, що я не пам’ятаю її імені, лише те, що вона дуже важлива для мене.

Він похитав головою, а срібні дзвіночки на ковпаку втомлено задзеленькали.

— Єдиний спосіб про це довідатися — це поїхати туди. — Глянув на мене. — Якщо накажете, зроблю це.

— Поклич Веріті, — сказав я натомість — Я маю для нього розпорядження.

— Наші солдати не встигнуть вчасно, щоб стримати наїзд, — нагадав він мені. — Лише для того, щоб загасити пожежі й допомогти народові видобути з-під руїн рештки майна.

— То це вони й робитимуть, — тяжко промовив я.

— Але спочатку, мій королю, дозвольте я допоможу вам повернутися в ліжко. Перш ніж ви застудитесь. І дозвольте мені подати вам їжу.

— Ні, блазню, — сумно відповів я йому. — Чи я маю їсти і грітися, коли дитячі тіла застигають у грязюці? Принеси мені мій одяг і взуття. А опісля рушай шукати Веріті.

Блазень зухвало стояв на місці:

— Чи вважаєте, мій владарю, що ті незручності, на які ви себе прирікаєте, дадуть хоч одній дитині ще один подих? Те, що сталося в Сілбеї, уже сталося. Чого ви мусите страждати?

— Чого я мушу страждати? — знайшов я сили, щоб усміхнутися блазневі. — Про це саме, напевне, питав кожен мешканець Сілбея тієї туманної ночі. Страждаю, мій блазню, бо й вони страждали. Бо я король. І більше, бо я людина і бачив, що там сталося. Обміркуй це, блазню. Що б сталося, якби кожен мешканець Шести герцогств сказав собі: «Що ж, найгірше, що могло з ними статися, вже сталося. Чого ж мені відмовлятися від їжі й теплого ліжка, переймаючись цим?» Через кров у моїх жилах, блазню, тому що це мій народ. Хіба я цієї ночі страждаю більше, ніж вони? Що значить біль і тремтіння однієї людини порівняно з тим, що сталося в Сілбеї? Хіба я можу ховатися в затишку, тимчасом як мій народ вирізують, наче худобу?

— Але ж мені достатньо передати принцові Веріті два слова, — далі дратував мене блазень. — Пірати та Сілбей, і він знатиме все, чого потребує людина. Дозвольте мені вкласти вас на спочинок у ліжку, мілорде, і я негайно ж помчу до нього з цими словами.

— Ні, — нова хмара болю наростала у мене в потилиці. Біль намагався позбавити мої думки сенсу, але я твердо тримався. Змусив своє тіло перейти до крісла біля каміна. Мені вдалося сісти. — Я провів молодість, окреслюючи кордони Шести герцогств і захищаючи їх від усіх, хто на них зазіхав. Невже моє життя тепер аж таке цінне, щоб боятися ризикувати ним? Адже його зосталося так мало, і ті рештки — суцільний біль. Ні, блазню. Негайно веди до мене сина. Він стане моїм Скіллом, бо мій власний цієї ночі скінчився. Ми разом обміркуємо те, що побачимо, і ухвалимо рішення стосовно того, що слід зробити. А тепер іди. ІДИ!

Блазень помчав, тупочучи ногами по підлозі.

Я зостався наодинці з собою. Сам. Притиснув руки до скронь. Зробивши це, відчув болісну посмішку, що морщила моє обличчя. А, хлопче. От ти де. Мій король повільно звернув на мене увагу. Був утомленим, але сягнув до мене Скіллом, торкнувшись моїх думок так легко, мов летюча павутинка. Я нездало відповів, намагаючись викінчити в’язь Скіллу, але все пішло не так. Наш контакт рвався, розпадався, наче гнила ганчірка. А тоді його не стало.

Я самотньо сидів навпочіпки на підлозі своєї спальні в Гірському королівстві, у небезпечній близькості від каміна. Мав п’ятнадцять років, а моє нічне вбрання було м’яким і чистим. Мої пальці, покриті пухирями, сердито тьохкали. У скронях пульсували початки головного болю, спричиненого Скіллом.

Підвівшись, я рухався повільно й обережно. Як старий? Ні. Як юнак, що видужував. Тепер я розумів різницю.

Манило мене ліжко, таке ж м’яке і чисте, як м’який і чистий завтрашній день.

Я знехтував ними обома. Присунув крісло до каміна й задумався, вдивляючись у полум’я.

Коли з першими променями світанку з’явився Барріч, щоб попрощатися зі мною, я був готовий їхати з ним.

Розділ 2

Повернення додому

Оленячий замок стоїть над найкращою глибоководною гаванню у Шести герцогствах. На півночі в море впадає Оленяча Ріка, несучи на своїх водах більшість товарів, які вивозяться з Внутрішніх герцогств Тілту й Ферроу. Стрімкі чорні скелі-кліфи стали основою замку, з якого відкривається краєвид на устя ріки, порт і води затоки. Баккіп, замкове місто, ненадійно чіпляється до цих кліфів, значно відсунувшись від заплави великої ріки. Велика його частина збудована на молах і насипних набережних. Первісну твердиню зведено було з колод, а зробили це найперші мешканці для захисту від наїздів із Зовнішніх островів. У давнину її захопив морський розбійник Тейкер, і тут уже він і зостався. Замінив дерев’яну споруду на стіни та вежі з чорного каменю, який добували із самих скель, заодно опускаючи фундаменти Оленячого замку глибоко в камінь. З кожним наступним поколінням династії Провісників стіни ставали все потужнішими, а вежі вищими й міцнішими. Від часів Тейкера, засновника династії Провісників, Оленячий замок жодного разу не потрапив до ворожих рук.

Сніжинки цілували моє обличчя, а вітер відгортав волосся з чола. З похмурого сну я перенісся до ще похмурішої дійсності — зимового лісу. Мерзло все моє тіло, крім тої його частини, що грілася теплом тяжко натрудженого коня. Сажка, яка мене несла, із зусиллям пробиралася крізь нанесені вітром снігові замети. Мені здавалося, що я дуже довго їхав. Гендз, стаєнний хлопчина, їхав попереду. Він обернувся в сідлі й щось гукнув мені.

Сажка зупинилася, не різко, але