Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

повідомлять про їхні ролі. Поки ж їм досить прийти. Бо ж танець — це те, чим ми переймаємося, і він має свою послідовність кроків, історію і фінал, а тому танцюристам не обов’язково мати це в собі. У будь-якому разі історія всіх не є історією кожного чи навіть їхньою сумою, і ніхто з тутешніх, зрештою, не зможе збагнути причини своєї присутності, бо вони навіть не знають, у чому полягає ця подія. Насправді, якби хтось із них знав, він міг би й не прийти, і, як бачиш, це не може бути частиною плану, якщо той план узагалі існує.

Він усміхнувся і блиснув великими зубами. А тоді випив.

Подія, церемонія. Її оркестрування. Уже увертюра позначена певною рішучістю. Включно з убивством великого ведмедя. Те, що станеться сьогодні ввечері, не видасться дивним або незвичним навіть тим, хто сумнівається в правильності того, як події змінюють одна одну.

Отже, церемонія. Можна стверджувати, що немає категорій, яким не були б притаманні церемонії, просто існують церемонії вищих чи нижчих рівнів, спираючись на цей аргумент, скажемо, що цю масштабну церемонію, можливо, частіше називають «ритуалом». Ритуал передбачає кровопролиття. Ритуал, який не відповідає цій вимозі, є лише удаванням ритуалу. І кожен одразу ж розпізнає у ньому фальш. Не сумнівайся. Це відчуття в грудях, яке викликає дитячий спогад про самотність, наприклад, коли інші пішли, і ти залишився грати сам. Одноосібна гра без суперника. Де під загрозою лише правила. Не відвертайся. Ми ж тут не загадками розмовляємо. Ти-то точно якнайкраще знаєш це почуття — порожнечу і відчай. Хіба не проти цього ми повстаємо, коли беремо до рук зброю? Хіба кров не той інгредієнт, що зміцнює розчин, який нас скріплює? Суддя нахилився ближче. Як думаєш, що таке смерть, чоловіче? Про кого ми говоримо, коли йдеться про людину, яка була і якої більше немає? Це безглузді загадки чи щось у юрисдикції кожної людини? Що таке смерть, як не чинна сила? І на кого вона спрямована? Подивись на мене.

Не люблю такої маячні.

І я. І я теж. Потерпи мене. Подивись на них зараз. Вибери когось, будь-кого. Отого. Бачиш? Той, що без капелюха. Ти знаєш про його погляди на світ. Це видно з його обличчя, пози. Але його скарги на те, що життя — то невигідна оборудка, приховують реальну ситуацію. Бо ж люди роблять не те, чого він хоче. Ніколи не робили і не будуть. Отак йому ведеться, в його житті так багато перешкод і труднощів, і запланована спочатку архітектура настільки змінилася, що він став фактично ходячою руїною, ледь гідною бути домом для людського духу. Чи може вона, така людина, сказати, що проти неї не замислили зла? Що немає ні влади, ні сили, ні причини? Який єретик може сумніватися в чинній силі і водночас у самому позивачеві? Він справді вірить, що уламки його існування не можуть успадкувати чи відчужити інші? Що немає ні застави, ні кредитора? Що і боги помсти, і боги співчуття однаково сплять у своїх склепах, і незалежно від того, закликаємо ми до обліку чи знищення гросбухів, відповіддю нам буде те саме мовчання, і тільки це мовчання і пануватиме? З ким він розмовляє, чоловіче? Ти його бачиш?

Той чоловік справді щось бурмотів собі під ніс і лиховісно оглядав приміщення, наче тут у нього друзів точно не було.

Людина сама шукає свою долю, свою і жодну іншу, сказав суддя. Хоч-не-хоч. Будь-яка людина, яка дізнається про свою долю і обирає протилежний курс, урешті-решт прийде в те саме місце у визначений час, бо доля кожної особи така ж величезна, як світ, у якому вона живе, і так само містить у собі всі протилежності. Ця пустеля, де розбилися долі стількох людей, неосяжна і вимагає величі серця, але і вона, зрештою, порожня. Важка і безплідна. Сама її суть — це камінь.

Суддя наповнив високу склянку. Випий, сказав він. Світ живе далі. Ми танцюємо щовечора, і сьогодні не виняток. Пряма дорога чи крива — вони однакові, і, коли ти вже тут, хіба рахуються роки, що минули від нашої останньої зустрічі? Людська пам’ять ненадійна, а минуле, яке було, мало чим відрізняється від минулого, якого не було.

Він узяв склянку, яку наповнив суддя, випив і знову поставив. А тоді подивився на суддю. Я бував усюди, сказав він. Це лише ще одне з місць.

Суддя звів брову. І ти залишив там свідків? запитав він. Щоб після твого від’їзду вони повідомляли, чи покинуті тобою місця і далі існують?

Це якась маячня.

Точно? А куди поділося вчора? Де Ґлентон і Браун, де священник? Він нахилився ще ближче. Де Шелбі, покинутий тобою в пустелі на милість Еліаса, і де Тейт, якого ти покинув у горах? Де ті дами, ах, ті прекрасні й ніжні дами, з якими ти танцював на балу в губернатора, коли був героєм, помазаним кров’ю ворогів республіки, яку ти обрав захищати? І де скрипаль і танці?

Гадаю, ти мені скажеш.

Я скажу. Оскільки війна стала безчесним заняттям і в її благородстві сумніваються, людей честі, які визнають святість крові, усунуто від танцю, хоч це право воїна, і тоді танець стає фальшивим, і танцюристи фальшивими. Але завжди буде один справжній танцюрист, здогадаєшся, про кого йдеться?

Ти ніхто.

У твоїх словах більше правди, ніж ти думаєш. Та я тобі скажу. Лише той, хто повністю пожертвував собою заради крові війни, хто побував на самому дні цієї ями і побачив зусібіч ті жахи, і врешті-решт пізнав, що вони промовляють до глибин його душі, тільки той може танцювати.

Навіть тупа тварина може танцювати.

Суддя поставив пляшку на шинквас. Почуй мене, чоловіче, сказав він. На сцені є місце лише для одного звіра і тільки одного. Доля інших — вічна і безіменна ніч. Вони один за одним увійдуть у темряву до того, як засвітяться ліхтарі. Ведмеді, які танцюють, і ведмеді, які не танцюють.

* * *

Він рушив разом із натовпом до дверей у глибині