Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Обернувшись, він побачив, що суддя встав і розмовляв з іншими. Імпресаріо проштовхувався крізь натовп, трусячи монетами в капелюсі. Надто строкато вдягнені повії виходили через задні двері, і він дивився на них і на ведмедя, а коли роззирнувся по всій кімнаті, судді там уже не було. Імпресаріо, здавалося, посварився з кількома чоловіками, які стояли біля стола. Тоді підвівся ще один. Імпресаріо помахав своїм капелюхом. Один із чоловіків вказав на шинквас. Він похитав головою. У тому гомоні їхні голоси було не розчути. Ведмідь танцював на дошках, вкладаючи в це всю свою душу, а дівчинка крутила ручку шарманки, і тінь цього видовища, утворена відблисками свічок на стіні, при денному світлі вимагала б підтвердженого джерела. Коли він знову поглянув на імпресаріо, той уже стояв у капелюсі, поклавши руки на стегна. Один із чоловіків витягнув з-за пояса довгоствольний кавалерійський револьвер. А тоді повернувся і націлився у бік сцени.

Хтось кинувся на підлогу, хтось потягнувся по власну зброю. Власник ведмедя стояв, як торговець у тирі. Прогримів постріл, і в тому несподіваному гуркоті всі звуки стихли. Ведмідь отримав кулю кудись у живіт. Він тихо застогнав і затанцював ще швидше, мовчки, порушуючи тишу лише тупотом своїх величезних лап по дошках. З його паху текла кров. Маленька дівчинка з шарманкою на перев’язі завмерла, зупинивши ручку на півоберті. Чоловік із револьвером знову вистрілив, зброя із гуркотом задерлася, закурився чорний димок, ведмідь застогнав і п’яно закрутився. Він тримався за груди, з його щелепи звисала тонка цівка червоної піни, ведмідь похитнувся, заплакав, як дитина, зробив кілька останніх кроків, пританцьовуючи, і впав на дошки.

Хтось уже схопив стрільця за руку, і револьвер колихався у повітрі. Власник ведмедя стояв приголомшений, схопившись за край свого старосвітського капелюха.

Таки вбили того клятого ведмедя, сказав бармен.

Дівчинка розстібнула ремінь, і шарманка із хрипом грюкнулася на підлогу. Вона підбігла до ведмедя, стала на коліна, обійняла велику кудлату голову і колисала її, ридаючи. Більшість чоловіків піднялися з-за столів і тепер стояли в задимленому жовтому просторі, поклавши руки на зброю, що висіла на ремені. Повії зграйками поквапно втекли в задню частину приміщення, на сцену вийшла жінка, обійшла ведмедя і простягла вперед руки.

Усе позаду, сказала вона. Усе позаду.

А ти віриш, що все позаду, синку?

Він обернувся. Біля шинкваса стояв суддя і дивився на нього згори вниз. Він усміхнувся і зняв капелюха. У світлі лампи велика бліда баня його черепа сяяла, немов величезне фосфоричне яйце.

Останні зі справжніх. Останні зі справжніх. По-моєму, всі, крім мене і тебе, уже згинули. А по-твоєму?

Він намагався не дивитися на суддю. Те велике тіло затіняло його від усього навколо. Він почув, як жінка оголосила про початок танців у задній кімнаті.

І тих на світі ще нема, хто прокляне дофіна душу[268], сказав суддя. Він трохи повернувся. Часу ще багато, натанцюємося.

Я не вчитимусь танцювати.

Суддя всміхнувся.

Тіролець і ще один чоловік схилилися над ведмедем. Дівчинка ридала, її сукенка спереду потемніла від крові. Суддя перехилився через шинквас, схопив пляшку й великим пальцем підчепив корок. Той просвистів у темряву над лампами, як куля. Потім суддя наче пальнув собі в пельку добрячим ковтком з пляшки і притулився до шинкваса. Ти тут, щоб потанцювати, сказав він.

Мені час іти.

Суддя, здається, образився. Іти? запитав він.

Чоловік кивнув. А тоді потягнувся до капелюха на шинквасі, взяв його, але не підняв і нікуди не пішов.

Хто не захотів би стати танцюристом, якби мав таку можливість, сказав суддя. Це чудова річ, танці.

Жінка стала навколішки й обійняла дівчинку. Свічки бризкали лоєм, а мертвий ведмідь лежав великим волохатим пагорбом у своєму криноліні, наче якесь чудовисько, убите під час вчинення протиприродних дій. Суддя наповнив високу склянку біля свого капелюха й підштовхнув її вперед.

Випий, сказав він. Випий. Може, сієї ночі душу твою візьмуть у тебе[269].

Чоловік подивився на склянку. Суддя всміхнувся і махнув йому пляшкою. Тоді чоловік узяв склянку і випив.

Суддя спостерігав за ним. Ти завжди думав, що коли не говорити, тебе не впізнають?

Ти ж мене побачив.

Суддя не відреагував на його слова. Я впізнав тебе, коли вперше побачив, але ти мене розчарував. І тоді, і зараз. І все-таки, зрештою, ти тут зі мною.

Я не з тобою.

Суддя повів безволосою бровою. Ні? запитав він. Він спантеличено, але з хитринкою роззирнувся довкола, лицедій з нього був непоганий.

Я тебе тут не вистежував.

А що ти тут робив? запитав суддя.

А нащо ти мені? Я прийшов сюди з тих же причин, що й інші.

І яка була причина?

Причина чого?

Що ці чоловіки тут.

Вони прийшли сюди розважитися.

Суддя витріщився на нього. Він почав вказувати на різних людей у кімнаті, запитуючи, чи вони тут, бо хочуть розважитися, і чи взагалі знають, навіщо сюди прийшли.

Не кожному потрібна причина, щоб десь бути.

Саме так, погодився суддя. Вони не повинні мати причин. Але через їхню байдужість загальний порядок аж ніяк не змінюється.

Він уважно подивився на суддю.

Скажу інакше, мовив суддя. Якщо вони справді не мають жодних причин, і все-таки вони тут, чи не означає це, що вони тут, бо в когось іншого є причина? І якщо так, ти здогадуєшся, хто цей інший?

Ні. А ти здогадуєшся?

Я його добре знаю.

Він знову наповнив високу склянку, а сам випив із пляшки, витер рота й обернувся, щоб оглянути кімнату. Це таке собі оркестрування події. Власне, підготовка до танців. Свого часу учасникам