Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Коли вони пішли, він підкинув хмизу у вогонь, спіймав коня, зняв пута, припнув його, осідлав, потім трохи відійшов, розстелив на землі ковдру й ліг спати у темряві.

Коли він прокинувся, на сході ще не розвиднілося. Біля купи попелу, що лишилася від багаття, стояв той хлопець із гвинтівкою в руці. До цього кінь форкнув раз, а тепер удруге.

Я знав, що ти сховаєшся, вигукнув хлопець.

Чоловік скинув ковдру і перекотився на живіт, звів револьвер і спрямував його у небо, де вічно горіли грона зірок. Потім сумістив мушку із фрезованою канавкою в рамі і, тримаючи зброю обома руками, перевів дуло з темних дерев на ще темніший силует відвідувача.

Я отут, сказав він.

Хлопець повернувся разом із рушницею, і він вистрілив.

Ти однаково довго не прожив би, сказав чоловік.

Коли прийшли інші, уже був сірий світанок. Прийшли пішки, без коней. Вони підвели підлітка туди, де на спині, склавши руки на грудях, лежав мертвий юнак.

Ми не хочемо проблем, містере. Ми просто хочемо його забрати.

Беріть.

Я знав, що ми поховаємо його в цій прерії.

Вони прийшли з Кентукі, містере. Оцей грубіян і його брат. Їхні мама й тато мертві. Діда вбив якийсь божевільний і закопав його в лісі, як собаку. Він ніколи в житті не знав щастя, а тепер у нього на світі нема ані душі.

Рендале, добре роздивися людину, яка зробила тебе сиротою.

Сирота у завеликому одязі непорушно дивився на чоловіка, тримаючи старий мушкет із полагодженим ложем. Йому було років дванадцять, і він більше скидався на душевнохворого, ніж на тупоголового. Двоє інших обшукали кишені вбитого.

Де його гвинтівка, містере?

Чоловік стояв, поклавши руки на пояс. Він кивнув на дерево, біля якого стояла гвинтівка.

Її принесли і віддали братові. Той стояв, недоладно озброєний цим карабіном Шарпса 50-го калібру і своїм мушкетом. Його очі неспокійно бігали.

Один зі старших хлопчаків простягнув йому капелюх мерця, а потім повернувся до чоловіка. В Літтл-Рок він віддав за цю гвинтівку сорок доларів. А в Ґриффіні її можна купити за десять. Вони нічого не варті. Готовий іти, Рендале?

Він не допомагав нести труп, бо був замалий. Коли вони рушили прерією, несучи на плечах тіло його брата, він ішов назирці, тягнучи свій мушкет і капелюх та гвинтівку мерця. Чоловік спостерігав за ними. Вони йшли в нікуди. Просто несли труп через пустку, всипану кістками, до голого обрію. Сирота раз озирнувся на нього, а потім поквапився наздогнати інших.

У другій половині дня він перетнув Клір-Форк, найдовшу притоку річки Бразос, через переправу Макензі і в сутінках пішов поруч із конем до міста, де в довгому червоному присмерку, а потім у темряві, повільно утворювалося безладне скупчення ліхтарів, оманливе узбережжя притулку, який гойдався на рівнинній низині перед ними. Вони проминули величезні скирти кісток, колосальні греблі з рогатих черепів і серпастих ребер, схожих на луки зі старих слонових бивнів, нагромаджені після якоїсь легендарної битви. Ці великі дамби, вигинаючись, тяглися над нічною рівниною.

Коли вони в’їхали в місто, ішов дрібний дощ. Коли ж вони проминали освітлені ліхтарями борделі, його кінь іржав і боязко форкав на ноги інших жеребців, прив’язаних перед будівлями. На єдиній брудній вулиці лунали скрипки, а перед ними з тіні в тінь пробігали худі собаки. На околицях він підвів свого жеребця до конов’язі, припнув його серед інших тварин і піднявся низькими дерев’яними сходами до тьмяного світла, яке падало з дверної пройми. Він востаннє озирнувся на вулицю, на поодинокі осяяні вікна, що ніби пронизували темряву, на рештки блідого світла на заході та невисокі темні пагорби навколо. Потім штовхнув двері й увійшов.

Усередину набився і невиразно клекотів різний набрід. Наче ця будівля з неструганих дощок, зведена для стримування цих людей, була якимсь останнім зливником, на дні якого все те з навколишніх рівнин й осіло. Стариган у тірольському вбранні никався між столами, тримаючи перед собою капелюха, поки маленька дівчинка в сукенці крутила ручку шарманки, а ведмідь у криноліні дивно кружляв на дерев’яній сцені, обрамленій рядами лойових свічок, з яких уже накрапали калюжі жиру.

Він проштовхався крізь натовп до шинкваса, де кілька чоловіків у сорочках із зарукавками наливали пиво і віскі. А позаду них працювали юнаки: приносили ящики з пляшками й димливими склянками з посудомийні. Шинквас був оцинкований, чоловік зіперся на нього ліктями, розкрутив срібну монету й ляснув по ній рукою.

Кажи чи замовкни навіки, сказав бармен.

Віскі.

Таки віскі. Він поставив склянку, відкоркував пляшку й налив десь, може, пів джила, а потім узяв монету.

Чоловік задивився на віскі. Тоді зняв капелюха, поклав його поруч, підніс склянку до губ, повільно випив і поставив порожню посудину. Потім витер рота, обернувся і зіперся ліктями об шинквас.

Крізь нашарування диму в жовтому світлі на нього дивився суддя.

Він сидів за одним із столиків у круглому капелюсі із вузькими крисами, а навколо нього були найрізноманітніші люди: пастух, погонич, гуртівник, вантажник, гірник, мисливець, солдат, розносник, картяр, волоцюга, п’яниця, злодій — він був серед покидьків, які жебракували останню тисячу років, він був серед шалапутних нащадків східних династій, і в цьому строкатому натовпі суддя сидів разом із ними, але все ж осторонь, ніби був зовсім іншою людиною і, здавалося, мало чи взагалі не змінився за ці роки.

Чоловік відвів погляд від очей судді і втупився в порожню склянку, затиснуту між кулаками. Звівши очі, він зустрівся поглядом із барменом. Підняв вказівний палець, і бармен приніс віскі.

Він заплатив, взяв склянку і випив. На стіні позаду шинкваса висіло дзеркало, але в