Читати книгу - "Карта днів"

— Хороше правило, — сказала Нур. Потім повернулася до мене: — Пробач за те, що я сказала. Про те, що, може, ви їх навмисне привели.

— Усе окей, — запевнив я. — Я б на твоєму місці, можливо, теж нам не повірив.

Потім Нур підійшла до Ліллі та взяла її за руку.

— Усе добре, Ліл?

— Трохи потрусило, — відповіла Ліллі. — Жити буду.

— Нам треба забратися звідси якнайдалі, і швидко, — сказала Емма. — Який найшвидший спосіб?

— Метро, — відповіла Нур. — Станція за квартал звідси.

— А як щодо машини? — запитав Єнох.

— Тепер машину вони вже знають, — відповів я. — Ми повернемось за нею пізніше.

— Якщо ми проживемо так довго, — додав Мілард.

* * *

Через кілька хвилин ми вже їхали в майже вщерть заповненому вагоні метро в напрямку Мангеттену. Чи був цей шлях правильний? Ми вскочили в перший же поїзд, який прийшов, — просто щоб утекти від людей, які на нас полювали. У дорозі мої друзі стишеними голосами обговорювали, хто могли бути ті люди. Витвори? Якийсь ворожий клан дивних, про який ми нічого не знали? Я підвівся із сидіння та поглянув на карту на стіні вагона метро. Його маршрути йшли у всіх напрямках. Ми повинні були доправити Нур на той острів посеред ріки, 10044. Острів Блеквелла, як було сказано на поштовій листівці. Я запитав Нур та Ліллі, чи не знають вони, де це? Навіть не чули про такий. Зв’язок на телефоні, щоб я міг увімкнути пошук по карті, був відсутній. І якщо ми знайдемо той острів, як ми знайдемо петлю? Входи до петель рідко були помітні неозброєним оком.

Та чим більше я думав про це, тим менш упевнений був у цьому плані. Це була місія, яку нам довірили, але несподіваний наказ Ейча про відміну поставив усе під сумнів. Які нові обставини з’явилися? Про що саме він хотів попередити мене, коли дзвонив? Про людей, котрі полювали на нас, чи про те, що петля 10044 більше не була безпечною?

Навіть більше, об’єкт місії тепер був більше ніж просто «об’єкт». Це була Нур, і в неї було ім’я, історія та личко (доволі гарненьке, до речі); мені було важко собі уявити, як доставити її в руки незнайомців. Невже я реально повинен був передати її, як вантаж, у якусь петлю, про яку я нічого не знав, умити на цьому руки, та й забратися додому?

У цю мить я кинув швидкий погляд на неї, на її коліна, які вона притиснула до грудей, залізши прямо з ногами на пластикове сидіння-лаву, та на її поношені кеди для скейтбордингу. Дівчина сиділа, втупившись у підлогу із такою втомою та журбою на обличчі, усю глибину яких я навряд чи зміг би осягнути.

— Ти сумуватимеш за Нью-Йорком, якщо тобі доведеться звідси поїхати? — запитав я її.

Їй знадобилось аж цілих п’ять секунд, щоб вирватись із полону думок, у які вона поринула, та глянути на мене.

— Сумувати за Нью-Йорком? Чому?

— Бо я думаю, що ти маєш поїхати до нас додому.

Емма уважно на мене подивилась, але першим уголос заперечив Мілард:

— Це не за правилами місії!

— Забудь про місію, — відказав я. — Їй буде безпечніше з нами, ніж у якійсь петлі в цьому божевільному місті. Чи на цьому березі океану.

— Здебільшого ми живемо в Лондоні, — пояснила Емма, звертаючись до Нур. — У Диявольському Акрі.

Нур трохи відсахнулась.

— Він не такий поганий, як називається, — додав Мілард. — Якщо, звісно, не зважати на запах.

— Ми майже закінчили цю прокляту місію, — встряв Єнох. — Давайте не пересеремо все прямо зараз. Просто відвеземо її туди, куди мали, та й закінчимо з цим.

— Ми не знаємо, хто в тій петлі, куди ми збираємось, — заперечив я, — або наскільки вони здатні її захистити. І взагалі нічого.

— Хіба це наш клопіт? — запитав Єнох.

— Я згоден із Джейкобом, — озвався Мілард. — В Америці майже не залишилось імбрин, а це їхня робота захищати та виховувати відособлених дивних. Хто навчить її тут, як це бути дивною?

Нур підняла руку.

— А ніхто не збирається ввести мене в курс справи щодо імбрин?

— Імбрини — вони як учителі, — пояснив я. — І захисники.

— І державні лідери, — сказав Мілард, а потім додав пошепки: — Правда, їх ніхто не обирав…

— І зарозумілі всезнайки, котрі завжди лізуть у чужі справи, — докинув Єнох.

— По суті, кістяк усієї нашої спільноти, — підсумувала Емма.

— Нам не потрібна імбрина, — сказав я, — нам просто потрібне якесь безпечне місце. У всякому разі пані Сапсан, імовірно, залюбки повбиває нас прямо зараз.

— Вона це зробить, — погодився Єнох.

— Отже, ти поїдеш із нами? — запитав я Нур.

Вона зітхнула і тихо засміялась.

— А, к бісу. Я маю право на канікули.

— Ей, а що зі мною? — запитала Ліллі.

— Ти була б дуже бажаною гостею, — відповів Мілард навіть дещо пристрасно. — Хоча, боюсь, звичайні люди не можуть заходити в петлі.

— Я в будь-якому разі не зможу поїхати! — відказала Ліллі. — Школа щойно почалася, — а потім вона засміялася та додала: — Боже, ви тільки мене послухайте. Наче всього цього безумства й не було. Ось як неслабо школа може затрахати мізки.

— Ну-у, освіта потрібна все-таки, — сказав Мілард.

— А крім того, у мене є батьки. Доволі хороші, правда-правда. І вони за мене дуже хвилюватимуться.

— Я повернуся, — пообіцяла їй Нур. — Але злиняти з міста, поки все це не вляжеться, звучить як чудова ідея.

— Отже, тепер ти нам довіряєш? — запитав я (за всіма цими подіями ми якось непомітно перейшли винятково на «ти» в спілкуванні).

Вона знизала плечима.

— Певною мірою.

— Як ти ставишся до автоподорожей?

І раптом, наче без усякої причини, Бронвін якось незграбно нахилилась уперед і повалилась на підлогу.

— Бронвін! — скрикнула Емма та підскочила до неї.

Якщо хтось із інших людей у вагоні й бачив щось, то вони прикинулися сліпими.

— Що з нею? — запитав Єнох.

— Не знаю, — відповіла Емма. Вона легенько