Читати книгу - "Карта днів"

— Народе, здається… Чорт, я мала зауважити це раніше, — Бронвін скривилася. Потім витягла з брюк нижній край сорочки. Із тіла юшила кров.

— Бронвін! — вигукнула Емма. — Боже!

— Чоловік із пістолетом… Здається, він вистрілив. Але не хвилюйтесь. Не кулею. — Бронвін відкрила долоню та показала нам маленький дротик, на кінці якого була її кров.

— Чому ж ти не сказала нічого? — запитав я.

— Нам треба було швидко забиратися звідти. І я подумала, що досить сильна, щоб витерпіти це, із чого б він там не стріляв. Та, видно…

Її голова схилилась набік, і вона знепритомніла.

Розділ шістнадцятий

Ми вже не шукали петлю. У той момент ми хотіли що завгодно, але не петлю. Усе, про що ми тоді думали, це як доправити Бронвін до лікарні. Навіть не глянувши, де ми знаходимось, на найближчій зупинці ми вискочили з вагона та східцями піднялися з метро на поверхню. Ліллі трималася за руку Міларда, а Емма, Нур та я підтримували Бронвін, яка була слабкою, але все ще при тямі. Ходьба сходами та по тротуару давалася їй дуже важко. Ми перебували на Мангеттені. Будівлі тут були вищі, а тротуари метушливі.

Я відкопав у сумці свій телефон, щоби подзвонити на 911. Тим часом Єнох підбігав до людей на вулиці та кричав:

— Лікарня?! Де лікарня?

Ця стратегія виявилась ефективною. Одна добра, чуйна леді вказала нам на специфічну на вигляд вуличку, а потім іще й супроводжувала нас, кваплячи в потрібному напрямку та розпитуючи про те, що сталось із Бронвін. Звісно, ми не хотіли нічого їй розповідати, не хотіли, щоб вона йшла слідом за нами у відділення невідкладної допомоги чи випитувала наші імена (і я вже уявив собі, як мені доведеться привести сюди якусь імбрину, щоб видалила цій жінці недавні спогади… а заодно лікарям та медсестрам), тому ми прикинулися, що пожартували про травму, на що вона, зрозуміло, розсердилася, вилаяла нас та побігла геть.

Лікарня була якраз попереду: я вже бачив знак, що звисав із будівлі в кінці кварталу. І тут мені в носа вдарив найприємніший, найрозкішніший у світі запах їжі, яку оце зараз хтось готував, і мої кроки стали сповільнюватись.

— Вам теж пахне? — запитав Єнох. — Це грінки з розмарином та паштетом із гусячої печінки!

— Аж ніяк, — заперечила Емма. — Це картопляна запіканка з м’ясом.

Швидкість нашого пересування катастрофічно уповільнювалась.

— Я б упізнала цей запах де завгодно, — обізвалась Нур. — Доса. Панір масала доса.[72]

— Про що ви, народе, говорите? — запитала Ліллі. — І чому ви зупиняєтесь?

— Вона має рацію, ми повинні доправити Бронвін до лікаря, — сказав Мілард: — Хоча, можливо, це був найароматніший кок-о-вен,[73] запах якого будь-коли потрапляв у мої ніздрі…

Однак наша процесія зовсім зупинилась. Ми стояли перед вітринами, за якими штори було відкрито, і це, можливо, був ресторан, хоча там не було жодних вивісок чи написів, крім плаката, який промовляв: «Відчинені завжди і раді всім».

— Знаєте, а зі мною все окей, — сказала Бронвін. — А тепер, раз ви про це заговорили, то й мені захотілося чогось поклювати.

Насправді ж, вона не виглядала аж надто окей — її язик заплітався, і вона все ще важко спиралася на наші руки, — але та частина мого мозку, яка зазначила це, здається, була наче під гіпнозом.

— У неї тече кров! — вигукнула Емма. — А лікарня он там!

Бронвін глянула на свою сорочку.

— Та не дуже й тече, — сказала вона, хоча червона пляма, здавалося, продовжувала збільшуватись.

У мені боролися два бажання. Одне просто кричало: «Іди до лікарні, тупий козел!» — та його майже повністю заглушував голос іншого бажання, який лунав якось по-чудернацьки, наче голос мого татуся.

Цей голос у якійсь занадто жвавій, навіть придуркуватій манері нагадував, що «от-от уже буде час вечеряти, і невже ми так і не скуштуємо нью-йоркської їжі, поки ще тут; а тому, чорт забирай, чом би нам просто не зайти сюди ненадовго підвечеряти?»

І, здавалося, усі, крім Ліллі та Емми, були не проти, а невдовзі також і їхні заперечення почали слабнути.

Я штовхнув двері від себе та, як швейцар, запустив усіх досередини. Це таки був ресторан: невеличка старомодна місцинка з картатими скатертинами, стільцями з плетеними спинками та стійкою з газованими напоями під однією зі стін. За головною стійкою стояла офіціантка у фартуху та паперовому капелюшку, яка посміхалася так, наче чекала на нас цілий день. Крім нас там більше нікого не було.

— А ви, дітки, виглядаєте голодними! — вигукнула вона, аж підскочивши на каблуках.

— Ой, ще й як, — відгукнулася Бронвін.

Офіціантка, здавалося, не помічала крові на сорочці Бронвін.

— І правда, на вигляд ви однозначно голодні.

— Так, — підтвердив Єнох голосом, що трохи нагадував голос робота. — Голодні.

— Що це за ресторан? — запитала Нур. — Мені здається, тут пахло паніром.

— Ой, та в нас є все, — відповіла Берніс, легенько махнувши рукою. — Усе, що можна побажати.

Хіба вона назвала своє ім’я? Тоді звідки я його знаю? У мене в голові була якась каша.

Тихенький голосок, який усе ще ставив під сумнів ідею зайти сюди, змалів до шепоту. Заперечення з боку Ліллі також припинились. Останнє, що я від неї почув, це як вона сказала:

— Ну, ви, народе, можете залишатися тут, якщо хочете, та я забираю вашу подругу до лікарні!

Але її спроби витягнути Бронвін під лікоть на вулицю були не дуже ефективними. (Бо неможливо витягнути Бронвін туди, куди вона сама не хоче йти.)

— Ой, а в нас немає грошей, — сказав я, згадавши раптом, що залишив нашу готівку в багажнику автомобіля; і розчарування, яке я при цьому відчув, було таким же суцільним, як під час жалоби за дорогою людиною.

— Так сталося, що в нас сьогодні спеціальна акція, — сказала Берніс. — Усе за рахунок закладу.

— Реально? — запитала Бронвін.

— Це правда. Ваші гроші тут не потрібні.

І ми,