Читати книгу - "Товариство Елементорів. Том 1. Кривавий діамант. Частина І, Fata Morgana"

— Ви забуваєте про те, що так звані пташки не дурні. – нарешті заговорив він, дивлячись кудись у стелі. І як підозрювала Моллі, дивився приречено. – Думаєте, що шпигуни Сойки не слідкують за цим обійстям прямо зараз? Вірогідність того, що вас якимось чарівним чином не помітили біля маєтку Шор надзвичайно мала. Тож, ваша хижа стане наступною у списку наших можливих прихистків. І орденці нізащо не втратять шансу зазирнути туди, я певен у цьому.

Міка зневажливо пхекнула, звівши очі до стелі. Вона підняла світлі брови з таким презирливим виглядом, наче те, що сказав Шалфей — ніщо інше, як несусвітня дурня. 

— Ну, а звідки їм знати? 

— Знати що? – з наростаючим невдоволенням перепитав Вільям. 

— Що-що! – передражнила його екенейка, проте в її очах знову застрибали веселі іскри. – Де знаходиться наш прихисток, звісно.

— Ти й справді гадаєш, що Сойчиним нишпоркам не вистачило б клепки прослідкувати за вами? Навіть однієї успішної вилазки вашим слідом було б достатньо. Пташки точно ходили за тобою з Кодою і тепер знають, де розташовується та ваша хатинка. А, можливо, навіть в курсі того, що твій любий родич заклинає вогонь, і... Та навіщо я пояснюю, між іншим? Наче ти сама не розумієш!

Міка, може, з пів хвилини витріщалася на колишнього просторовика, приголомшено кліпаючи. Потім по її смаглявому обличчю розповзлася посмішка мало не до вух. Вона перехопила погляд брата, який також мав такий вигляд, наче от-от розрегочеться. Білявка пирснула, крізь стиснуті губи, а в Коди затряслися плечі від стримування веселощів. Врешті, вони не витримали та обоє вибухнули дзвінким заливчастим сміхом, що більше походив на брехання диких собак. 

— Чув його? – ледве вичавлюючи з себе слова, прогугнявила Міка, а перевертень, досі не в змозі говорити, тільки кивнув. – Слідкували за нами! Доки ми дійдемо додому! Це... це просто. Ой, заради всіх Святих!...

Вона не договорила, а лише знову зайшлася реготом, ткнувшись лицем у плече брата, щоб хоч якось заглушити звук свого заразливого сміху. Та ще й при цьому задригала ногою так, що навіть безпардонній, як гадала сама, Моллі лишалося тільки тяжко зітхнути.

Вона обмінялася спантеличеними поглядами з Вільямом та Мією. В кутиках очей сестри досі блищали відголоски сліз, але вона теж тихо приснула, сміючись. Проте сестра швидко похитала головою, намагаючись прогнати раптовий напад хихотіння.

— З чого їм так смішно? – насилу промовила Мія, шморгнувши носом і в ту ж мить витираючи його рукавом. 

— Ну ось, почалося. – з якимось незрозумілим сумом протягнув Шалфей. Вираз його обличчя став як ніколи трагічним. – Ми сходимо з глузду. Хоча, якщо брати до уваги інформацію, у яку нас посвятили, та зобов’язання, яке ми мали честь отримати... Нічого дивного, юні леді. У демонів нерви не витримали першими. Зробимо ставки, хто стане наступним? Особисто я, нехай вже так, поставлю на себе. 

Моллі нічого не відповіла, натомість мовчки спостерігаючи за тим, як двійнята у здавленому гиготінні згинаються навпіл. Вона навіть почала дещо хвилюватися за Міку. Якщо та продовжуватиме сіпатись у цій подобі на конвульсію, що повсякчас супроводжувалася гавкучим реготом, то вона, скоріше за все, просто впаде з бильця крісла, на якому досі сиділа. 

Кінець-кінцем, білявка важко зітхнула, протираючи пальцями набіглі сльози. 

— Хух. – з посмішкою видихнула вона та перевела погляд на Коду. Міка з плескотом вдарила його по плечу. – Ну все, вже не смішно. Поки можна видавати ті ж звуки, що й кінь перед смертю? Припини, це веселить ще дужче. 

— Та годі бити мене! – ляснувши себе по колінах, обурився перевертень. – Те, що твого любого брата не лупцюють на вулицях за брудну кров, ще не означає, що даний привілей дістався тобі. 

Міка на це тільки показала ряд кривуватих не по-людському гострих зубів, безсоромно посміхаючись Коді в саме обличчя. Він підняв праву руку так, немов хотів замахнутися та вліпити сестрі доброго ляща. Звичайно ж, екенеєць не завдав родичці ніякої шкоди, а лише закарбував на її чолі легкого щигля. 

Хтось навмисне голосно прокашлявся. Напевне, Вілл намагався привернути до себе увагу неодноразово. Бо ж сидів він хоч і з відстороненим виглядом, проте таки якось роздратовано звузив повіки. Довгий шрам знову вкрився горизонтальними зморшечками. 

— Це все більш ніж зайнятно. Але, по-моєму, хтось має пояснитися, ні? 

— Пробачай, дуже ж ти нас насмішив. – досі не опускаючи кутиків губ, почав Кода. Хоча Моллі за короткий термін їхнього знайомства звикла вважати його, навідміну від Міки, похмурим та неговірким. – Суть у то...

— Я ще той гуморист. – сухо, та не без іронії вставив хлопець. 

— ...му, що ми з Мікою вже з півроку не були вдома. – проігнорувавши його коментар, продовжив перевертень. – Ми просто не ночуємо під дахом. Блукаємо від заходу до світанку лісами на кордонах або біля річки, коли-як. Інстинкти кличуть на волю. Хочеться втекти за межі стін та дверей. Не знаю як пояснити, та, мабуть, це наслідок того, що ми аж надто часто живемо у подобі вовків. Словом, звірині повадки. 

Вільям надовго замовк, вивчаючи Коду уважним поглядом, хоча щось схоже на смішинку й промайнуло у закутку зрячої зіниці. Врешті, він потупив очі, замислено барабанячи пальцями по підлокітнику крісла. От тільки робив це хлопець якось дивно: по черзі схрещував їх або потирав пучками фаланги. Моллі знадобилося більше хвилини, щоб уторопати, що це тико. Складне та затійливе, до речі. Такими користуються не кожного дня. Воно належало до спеціальних — тих, що слугують для незвичайних випадків. 

— Що ти робиш, Шалфею? – випередила питання Моллі Міка. Певне, вона теж помітила ці його, на перший погляд, дивні жести. 

— Зондую мізки твого брата. – відчужено відповів той так, будучи думками десь далеко звідси. 

Екенейка неголосно пирхнула.

— Кумедно. А якщо чесно?

— Я й не брешу. – вже більш жваво відгукнувся другокружник, простягаючи свої довгі, мов у чорногуза, ноги. Він коротко кивнув у бік Коди. – Тепер я точно знаю, що й він теж не обманює нас. За вами дійсно ніхто не ходив, певне, тому, що втратили ваш слід, коли перетворились. Та й у таких, як ви, по-звіриному гострий слух. – він майже стримав слабку тонку посмішку. – І нюх. Ви б з легкістю розпізнали, слідкують за вами чи ні.