Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Дмитро сидів за столом , розклавши свої старі фотографії, і згадував. Ах, скільки часу минуло з того моменту, як минула та чи інша подія. Ось він в чотири роки. А ось вони з батьками десь в лісі.

Так, малим Дмитро часто їздив з батьками на відпочинок. То в ліс. То на річку. Всюди його брали з собою. Тай батьки тоді були ще досить молоді. Дмитро народився швидко. Так, що вони ще й не встигли закінчити навчання у ВУЗі. Тому, пам’ятав багато цікавих моментів, дружні посиденьки вчорашніх студентів-друзів. І все, що з цим було пов’язано.

Так, життя до нього тоді було прихильне. Не те, що до Влада. той, у цей час не жив – плакав. Якось навіть розказував Дмитру, як він тоді бідував. Тато на роботі увесь час. Мама мечеться десь у дворі. Бо робота чекає. А Влад сам на сам із собою. Потім ще й Настю додали. Так, щоб не сумував. Аж смішно.

А от Дмитро був сам. І як би там не було. Але його тоді таки любили. І дідусі. І бабусі. Всі любили. Дбали про нього. Носилися як з писаним яйцем. І так тривало все дитинство. Десь до другого класу.

А ось і ще фото. Тут він на новорічному вогнику. Одягнутий як принц. Все новеньке, куплене з магазину. А от у Влада таких костюмів не було. Ось він тут, поруч. В якомусь дешевому вирізаному і зшитому з якихось решток чомусь, не зрозуміло чому.

Ні, він не заздрив. Це був єдиний друг, котрий не заздрий. І Дмитро це десь підсвідомо розумів. Знав, що Влад, хоча і не має але заздрити не буде. Бо не ненавчений цьому. На відміну від тих, з ким Діма дружив.

А як усе закінчилося? Дмитро в старшій школі образив Влада. Він підсміювався з хлопця, поза очі в компанії. І от зараз, переглядаючи всі ці старі спогади на папері, Дмитро, наче перенісся в той час знову. Повернувся туди, назад, в свої приємні спогади.

Що він там шукав? Примирення з собою чи відповіді на питання, які його мучили? А питань у його голові поставало що раз то все більше.

Адже, він був впевнений на всі сто відсотків, що бачив тоді саме Влада. І пішов з ним. Але що було далі, він сказати не міг. І ось цей момент провалу в його пам’яті і слід було заповнити.