Читати книгу - "Американська пастораль"

руках, попри розпачливі намагання бути невразливим, попри ретельно підігнану до обличчя машкару впевненості в собі, за допомогою якої він увесь цей час намагався боронити своїх рідних від чотирьох скоєних нею вбивств, — варто було йому тільки сказати: «улюблені помідори Меррі» замість «улюблені помідори Дон», як усі вони відчули: те, що їх спіткало, — трагічно непоправне.

Того вечора Левови чекали на вечерю шістьох гостей. Першими приїхали архітектор з дружиною, Білл і Джессі Оркатти, які мешкали в старому родинному будинку Оркаттів за кілька миль від Левових по тій самій дорозі та були спочатку просто сусідами, відтак знайомими, а після почали і гостювати — коли Білл Оркатт зайнявся новим домом для Левових. Родина Оркаттів була добре відома в окрузі Морріс, вона давно вже постачала штату юристів — адвокатів, суддів, сенаторів. Як президент місцевого товариства охорони пам’ятників, яке уже здобуло репутацію «історичної совісті» нового покоління — покоління шанувальників збереження старовини та довкілля, — Оркатт програв битву за те, щоб нову автотрасу прокладали в обхід історичного центру Моррістауна, і здобув перемогу в боротьбі проти будівництва аеропорту неподалік від Чатема, яке зруйнувало б Велике болото, а з ним — і чималу частину окружної флори та фауни. Наразі він намагався вберегти озеро Гопетконґ від забруднювачів води. На бампері Оркаттової машини пишався стікер: «За зелений, чистий, тихий Морріс», а коли вони зі Шведом познайомилися, він, добродушно поплескуючи Шведову автівку по капоті, сказав: «Ми всіх збираємо під свої прапори. Треба приборкати язви сучасності». Дізнавшись, що нові сусіди виросли в місті й що сільська частина нагір’я Морріс їм геть не відома, він запропонував повозити їх по території округу. То була цілоденна екскурсія, й вона плавно перетекла б у дводенну, якби Швед не сказав екскурсоводу, що завтра, в неділю, він разом із Дон і дитиною їде до її батьків.

Дон рішуче відмовилася від поїздки. В ту першу зустріч щось у манері Оркатта їй не сподобалось: надто вже по-хазяйському він поводився, а від його експансивної люб’язності її якось корчило; їй здалося, що цей ґречний сільський джентльмен прийняв її всього лише за привабливу міщаночку-ірландку, котра якимось чином перейняла звички дам із вищої верстви, а зараз намагається непрошеною гостею припхатися в його садибу, зачинену для простих смертних. Самовпевненість — ось що вивело її із себе, його безмежна самовпевненість. Так, вона побувала в королевах краси, але… Шведу доводилося кілька разів бачити її поряд із цими багатенькими, у светрах із шотландської вовни, борцями за збереження природи і членами Ліги плюща. Швед щоразу дивувався, що вона нібито ображається на таких людей, починає чомусь наїжачуватись. Їй не бракувало самовпевненості — але тільки доти, поки поруч не з’являлися люди з «верхів». «Вибач, — казала вона, — я розумію, що це мій ірландський комплекс меншовартості, та я не люблю, коли на мене дивляться згори вниз». І хоч у глибині душі він схвалював цю колючість — знай, мовляв, наших: не дамо принизити себе якимсь нахабам! — водночас вона бентежила його і наганяла сум. Він хотів думати про Дон, як про напрочуд вродливу молоду жінку, котра багато чого досягла в житті — достатньо багато, аби не відчувати жодних соціальних утисків. «Просто ми трохи зазираємо в склянку, от і вся відмінність, — казала вона, розуміючи під словом «вони» протестантів, — але я так і чую насміх в його інтонації, коли він каже друзям-снобам: «У моєї нової сусідки кельтське коріння. А чоловік — єврей». Якщо тобі чхати на це, то їдь, а я, звиняй, не можу сумирно терпіти його зневагу до нашого з тобою непершосортного походження».

Вона була впевнена — і навіть без усяких з ним розмов, — що ходова пружина характеру Оркатта — це усвідомлення тієї найбільшої глибини шляхетного минулого, з якої виростають він сам і його вишукані манери. Тому вона того дня залишилася вдома, анітрохи не заперечуючи проти того, щоб побути самій із дитиною.

Рівно о восьмій ранку її чоловік і Оркатт вирушили в дорогу, перетнули округ по діагоналі — з південного сходу на північний захід, а відтак поїхали у зворотному напрямку, тепер не прямо, а вздовж звивистого кістяка цієї землі — хребта зі старих залізних рудників; усю дорогу Оркатт просторікував про славне XIX століття, коли всім правило залізо, коли мільйони тонн руди видобувалися з цієї самої землі; у всіх селищах і селах від Ібернії та Бунтона до Моррістауна годі було навіть кроку ступити, щоб не наткнутися на кузню, ливарню, цвяхівню чи вальцювальний цех. Оркатт показав йому старий металургійний завод, де робили перші рейки та вагонні колеса й осі для Морріс-Ессекської залізниці. Показав порохову фабрику в Кенвіллі, що виробляла динаміт для будівництва шахт, а відтак — уже для цілей Першої світової, — тринітротолуол; певною мірою це підготувало ґрунт для створення арсеналу в Пікатінні, де вже під час Другої світової війни виготовляли потужні артилерійські снаряди. Саме тут, у Кенвіллі, 1940 року стався вибух на складах боєприпасів — п’ятдесят дві людини загинуло, причина — недбалість, хоча спочатку шукали шпигунів і диверсантів. Він провіз його трохи понад старим річищем Морріс-каналу, яким із Піттсбурга доставляли антрацит для тутешніх ливарень. Несподівано для Шведа Оркатт з легкою усмішкою зауважив, що прямо навпроти Філіпсбурга на тому боці Делавара був Істон, а в Істоні, сказав він, був бордель для молодиків з Олд-Римрока.

Східний термінал на Морріс-каналі називався «Джерсі-Сіті та Ньюарк». Про ньюаркську частину каналу Швед знав ще змалку: йому розповідав батько, коли вони бували в центрі чи в районі Реймонд-бульвару, що неподалік від місця, де знаходилася єврейська молодіжна асоціація, ще в рік народження Шведа справжній канал з водою тягнувся вздовж Гай-стрит у бік нинішнього Реймонд-бульвару — цієї головної міської магістралі, по якій машини йдуть із Броуд-стрит, пірнають під Пенн-стейшн і через старий Пассаїк-авеню виходять на Скайвей.

У голові юного Шведа те канальне «Морріс» завжди асоціювалося не з округом Морріс — який тоді здавався далеким, як, скажімо, Небраска, — а зі старшим батьковим братом на ім’я Морріс. У 1918 році, в двадцять чотири роки, вже маючи взуттєвий магазин — точніш сказати, магазинчик на Феррі-стрит, де мешкала польська, італійська та ірландська біднота, — яким він заправляв разом з молодою дружиною і який був найбільшим родинним досягненням, поки контракт із Жіночою службою Армії США не вивів на перший план «Ньюарк мейд», він помер буквально одразу від грипу під час епідемії. Навіть на тій