BooksUkraine.com » Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

153
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 99 100 101 ... 147
Перейти на сторінку:
ніби підковами, клусом марш, галопом марш, чвалом марш-марш-марш стук-стук-стук і брук калабані близько і далі навколо, коли у путь сурма покличе стук-стук-стук і брук.

І почвалав ротмістр Хохол туди, звідки й прийшов.

Ваша зустріч не була випадковістю, бо ніщо не є випадковістю, тому що все є випадковістю. І ніколи тебе не відпустить та маленька болісна думка: чому він, чому ротмістр, керівник ескадрону цекаемів.

— Як ти цілишся, ідіоте з довідкою, як? — кричить ротмістр Хохол, кричить під німецьким вогнем, відпихає навідника від розчепіреного, ніби страшна комаха, кулемета. — Який був наказ?

І кожен сказав би: «манда ти православна жиде пархатий підаре познанський чи там хую собачий курвий ти сину гівна кавалку як ти цілишся», — а ротмістр Хохол: «ідіоте з довідкою», — і відпихає ідіота від прикладу, пересмикує затвор, щоб не клинило, дивишся як загіпнотизований, круглі окуляри ротмістра Хохола і його пальці зосереджені, старанні.

— Підхорунжий Віллеманн! Як ліквідувати клин у кулеметі зразка тридцятого року? — верещить вахмістр Зємбаля, і це школа підхорунжих резерву в Ґрудзьондзі.

Деінде, знову деінде, де ж ти є, де ж ти є, Костоньку, чи зараз жовтень, чи вересень, чи квітень?

Часи сплітаються мереживом, але тільки тобі, бо я бачу все незаплутаним, ніби дивлюсь на стрічку, і ти тут водночас ти там і ти тут і ти тоді і ти зараз тут.

— Поставити кулемет на запобіжник, правою рукою відсунути кришку ствольної коробки на себе, лівою вхопитися знизу за корпус, відкрити кришку ствольної коробки! — кричиш як ошпарений, як годиться такому перцю.

— Що далі? — питає вахмістр Зємбаля.

— Двічі відтягнути важіль затвору назад, перевірити, чи зарядка камора порожня, вийняти стрічку. Далі закрити кришку камори і спустити курок, натиснувши на гашетку. Зняти зброю із запобіжника, пересунувши великим пальцем лівої руки важіль, що нижче від гашетки.

— А що далі? — питає вахмістр.

— Далі зарядити і валити ворога, пане вахмістре!

А потім минає все твоє життя, й ось уже війна, а не Ґрудзьондз, і ти дивишся, як ротмістр Хохол, а не вахмістр Зємбаля руками, котрі не пасують до зброї, руками, які не мають тримати зброю, вже усунув клин, уже зарядив, двічі пересмикнув затвор і зараз цілиться, права рука на ручці, ударник угору, права на прицілі, ніби то він не обслуговує кулемет, а тримає скрипку. Націлюється, вивіряє відстань і валить, задираючи ствол, ніби йде вгору гамою.

А зараз стук-стук і брук черевиками дерев’яними перед варшав’янами. І десь повернув і зник і немає і ти сам і збіговисько маленьке з’юрмовисько.

— У мого батька давно автівку забрали, ще поляки забрали перед війною. А ти, пане, тут людей збиваєш? — безпардонно запитав жидок.

По-дурному дивишся на нього, бо що відповісти людині над прірвою, таж нічого дивного, що забрали, якби не забрали, то забрав би Гітлер.

— Жиди вже голосу не мають. Достатньо нам сенаторів наголосували, — сказала в простір панянка з хлібом у торбі. — Але якось то дивно, що пан автівкою, а тут німці. Чи не так?

— Стули писок, пані. Мій батько каже, що при німцях принаймні буде порядок, а не те що у вас тут, у цій гівняній країні, — каже малий жидок.

— А не сходили б ви на хуй, — відповідаєш, і добре відповідаєш, слушно відповідаєш, любий мій.

І повертаюсь до автівки і вже в собі у власному вбранні є собою і їду містом і їду куди?

Куди? Куди? Та отож, куди? До матері, до клубу? Що їй сказати? Що мені треба папери, що я мушу їхати до Будапешта, що у військовому стані аж до Будапешта не поїду лише з Kennkarte, а ще є Дзідзя, ще треба забрати Дзідзю, дасть мені чи не дасть мені мати папери, дасть мені чи не дасть мені, Дзідзя, звісно.

Стережись тієї жінки, Костоньку. Їде вулицею вантажівка, у кузові смутні німці їдуть вояки шоломи карабіни плащі смутні.

Люди йдуть жидки йдуть поляки німці всі йдуть кудись чому йдуть замість стояти?

До матері не до матері не до матері не. До матері не можу.

Дурню, чи ти й справді не розумієш? Тільки вона може оборонити тебе від Довгоносої. Тільки вона: матінка. Не розумієш? Вона, щойно дізнається, вирве тебе з пазурів тієї потворної жінки, котрої боїться, котра може тобі дарувати свободу, Костоньку, ти розумієш, дарувати свободу. Не розумієш? Може дарувати тобі свободу, якої ти не хочеш, не потребуєш, що ти з нею зробиш, нащо тобі та свобода? Не розумієш?

Розумію, та я все розумію. Я не є собою, у її присутності почуваюся кимось іншим, не собою, але кимось кращим, у присутності Дзідзі.

Не можу поїхати до матері.

Мусиш поїхати до матері. Вірлиця пригорне тебе крильми до своїх грудей, висхлих, але материних, пригорне, притулить і порятує.

Поїду до батька. До батька поїду.

Де він, де він є? А де я?

А ти вже на Жолібожі, на вулиці твого дитинства, Костоньку, вілла твоєї матінки, чи то до неї їхав, але проминув вулицю дитинства, дорога до школи, книжки за спиною, бруківку минув і далі на Маримонті, на Бєлянах.

Константи, що з тобою діється, кажу до себе, бачу в небі себе і тебе.

Що зі мною діється, кажеш до себе.

Зупиняєш шевроле, праворуч лісок, Маримонтська, а ціле місто де, де місто, як ти його проїхав, чому не видно, як їхав, чому не пам’ятаєш, а де ротмістр Хохол, десь ти його, мабуть, переїхав, де зібралося збіговисько з’юрмовисько, на Мокотові вже чи ще в середмісті, чи то була Пулавська, чи то були Уяздовські, чи Боніфратерська, якщо жидів багато, то, може, Боніфратерська, у Новому Місті багато жидів, а може, десь біля розбомбардованого Сімонса, ну та все ж, де то було, ніде того не було, було, але ніде, на вулиці, якої немає, але чи немає її більше, ніж немає Пулавської, Уяздовських, Боніфратерської ані пасажу чи твоєї Мадалінської, чи немає її більше, ніж твого будинку з шоколаду, Костоньку? Сам себе питаю. Сам. Себе. Питаєш.

Мусиш поїхати до матері, Константи. До Німецького клубу. Повертай. Їдь. На Фредра їдь. Сидить там, за столом сидить, у мундирі сидить, перо в руці, папери на столі. Їдь. Мати тебе врятує. Від Довгоносої Рохацевич. Від Пухкого Інженера, котрий не вміє рахувати. Зрештою, від тебе самого.

Їдь до матері, Константи.

Де вона, у Німецькому клубі на Фредра, у клубі, який цілий вересень стояв на замку, а потім тріумфально відчинився, коли на те прийшов час, там вона остаточно перелиняла. Сидить за

1 ... 99 100 101 ... 147
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"