Читати книгу - "Київська Русь"

імперією і східноєвропейськими землями практично усувала застосування Візантією військової сили проти Русі. Історія цього й не знає. Навпаки, Київська Русь здійснювала напади на імперію, які також не могли привести до підкорення Візантії. Невдачі військових експедицій Святослава Ігоровича показали це з усією очевидністю. Та й не такі цілі переслідувались. Київські князі намагалися нав’язати Візантії своє рівноправне партнерство як у галузі економічній, так і політичній. Не могла Візантія серйозно розраховувати на політичний сюзеренітет над Київською Руссю і за допомогою християнства. Кілька візантійських церковних ієрархів на всю величезну східнослов’янську країну не мали жодної можливості забезпечити реалізацію імперських амбіцій візантійського двору. Цьому перешкоджало і те, що давньоруська православна церква з самого початку будувалась як національна, на користь чого свідчило церковнослов’янське богослужіння і слов’янський обряд.

До того ж, ініціатива християнізації Київської Русі, як і встановлення економічних зв’язків, виходила не стільки з Константинополя, скільки з Києва[604]. Літописна повість про вибір віри Володимиром Святославичем, свідчення про переговори Ольги, Ярополка і Володимира з представниками римської церкви показують принципову можливість будь-яких рішень. Суверенне право Київської Русі у цьому виборі ніким не могло бути обмежене. Але Володимир і його попередники все ж схилялися до візантійського православ’я.

Чому? Тут, звичайно, відіграла свою роль традиція майже двохсотлітнього проникнення на Русь візантійського християнства. Але це також було наслідком. Причина полягає у незаперечному політичному авторитеті Візантії на міжнародній арені, який вона успадкувала від свого попередника — Риму і піднесла власними зусиллями. На Русі добре знали, що візантійці називали себе “ромеями”, свою імперію “римською”, а столицю Константинополь “Новим Римом”. Що стосується церковно-канонічних розходжень між Римом і Константинополем, то вони на Русі були або маловідомі, або їм не надавалося принципового значення.

Велич минулого і сучасного Візантії, військова могутність і високий рівень культури створювали той ідеал вселенської держави, до якого нестримно потягнулась молода східнослов’янська держава. Особливо приваблював руських князів Константинополь, який на Русі називали Царгородом. Отримати звідти царські дари або добути їх силою зброї для багатьох київських князів було справою честі.

Цього, згідно з “Повістю минулих літ”, удостоївся перший київський князь Кий. “Сей Кий княжаше в родѣ своемъ, приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велику честь приялъ от царя”[605]. Київ, таким чином, уже при своєму народженні ніби зближався з Константинополем. Імператорські дари, у тому числі після військових походів, отримали Олег, Ігор, Ольга, Святослав. Нічого незвичайного в цьому, зрозуміло, не було, але літописці вважали потрібним особливо виділити ці факти, щоб таким чином уподібнити київських князів імператорам.

Важливим ідеологічним обґрунтуванням претензій князів на рівність з імператорами, а також на право успадкування традицій візантійської влади стало висвітлення візиту Ольги до Константинополя. Поговоривши з княгинею, імператор Костянтин Багрянородний заявив: “Подобна еси царствовати въ градѣ с нами”. Урочистий акт хрещення Ольги здійснив імператор разом з патріархом: “Крести ю царь с патриархом”[606]. При хрещенні Ольга отримала ім’я Олени. “БѢ же речено имя ей во крещении Олена, якоже и древняя царица, мати Великого Константина”[607].

Вибором такого хрестильного імені (можна гадати, не без участі самої Ольги та її радників) київська княгиня набувала духовної спорідненості не тільки з константинопольськими, а й з римськими традиціями влади. Візантійська дипломатія, треба думати, не надавала цій події великого значення, але давньоруська бачила в ній особливий зміст. Вона спонукала київського літописця навіть на створення поетичної легенди про невдале сватання Костянтина до Ольги.

Насправді прагнення поріднитися з імператорами виходило від київських князів. Першим його реалізував Володимир Святославич. Для цього йому довелося здійснити похід на Херсонес і оволодіти ним. При хрещенні Володимир прийняв ім’я Василій, яке носив візантійський імператор. Помітні успіхи візантійської політики Володимира, що завершилися хрещенням Київської Русі, створили йому надзвичайно високий авторитет. Літописці вважали можливим порівнювати київського князя з римським імператором Костянтином. “Се есть новый Костантинъ великого Рима, иже крестивъся сам и люди своя: тако и сь створи подобно ему”[608]. Подібним до Костянтина називав Володимира митрополит Іларіон.

На монетах Володимира зображували в імператорському одязі та короні. Чи вдалося йому отримати імператорські шати та інсигнії як придане за принцесою Анною, чи на монетах було відображено нездійснену мрію Володимира, сказати важко. Як свідчить Костянтин Багрянородний, руси, як і інші варварські народи, часто зверталися до Царгорода з проханням прислати царське вбрання і прикраси, але завжди отримували відмову.

Щоправда, Володимир сам потурбувався про те, щоб Київ не лишився без візантійсько-римських реліквій. З переможеного Херсонеса він вивіз мощі папи Климентія Римського, бронзову квадригу, а також ікони, хрести та книги. Особливо поважною реліквією були моші св. Климентія. Хроніка Тітмара Мерзебурзького повідомляє, що Володимир з великої пошани до св.Климентія заповів поховати себе в одноіменній церкві, що, начебто, і сталося. Насправді Володимир був похований у Десятинній церкві. М. Чубатий вийшов з цієї ситуації в такий спосіб: у Десятинній церкві було зведено каплицю для мощей папи Климентія і, можливо, саме в ній поховали Володимира[609].

І пізніше мощі св.Климентія являли собою одну із важливих церковних святинь Києва. На соборі руських єпископів 1147 р. ними благословили новообраного митрополита Клима Смолятича. Питання канонічності цього вибору, що постало ще на соборі, дискутується і понині. Одні історики схилялися до аргументації новгородського єпископа Нифонта, згідно з якою право поставлення київського митрополита належало патріаршому синоду і патріарху. Інші вважали слушними обґрунтування чернігівського єпископа Онуфрія, який доводив, що аналогічна практика мала місце і при обранні патріархів. Їх благословляли рукою св.Іоанна Хрестителя.

Тривале зберігання в Києві мощей римського папи і використання їх у ритуалі висвячення київського митрополита Клима Смолятича ставить перед нами питання церковних стосунків Русі і Риму. М. Чубатий вбачав у соборі 1147 р. реакцію Ізяслава Мстиславича і його прихильників на “візантійщення християнства Русі-України”, намагання підкреслити вселенськість руського християнства через визнання першого місця в Христовій Церкві римського папи. Мощі св.Климентія були важливим символом вселенськості католицтва Руської церкви[610]. На цій підставі М. Чубатий та інші дослідники дійшли висновку, що Ізяслав Мстиславич, на відміну від батька і діда, не мав жодних симпатій до Візантії і був рішучим противником її церковних впливів на Русі.

Як бачимо, знову альтернативний підхід. Навряд чи він справедливий. Ізяслав Мстиславич не ставив перед собою таких далекосяжних цілей. Церковний собор 1147 р. канонічно не поривав зв’язків Руської православної церкви з візантійською. Ні про яке визнання першості римського папи на ньому не йшлося. Найбільше, чого хотів Ізяслав, — це вивести руську церкву із