Читати книгу - "Доктор Фаустус"

винаймають помешкання разом із харчами лише коли-не-коли, так би мовити, в особливих випадках, панове й тоді могли зрозуміти це з її розповідей, а чи це й є такий особливий випадок, хай вирішує сам пожилець. Тут його чекає тихе й одноманітне життя, а якщо говорити про вигоди, то й примітивне: немає ванни, немає ватерклозету, замість них такі собі сільські пристрої поза домом, і її дивує, що добродій, якому ще, коли вона не помиляється, немає і тридцяти, який присвятив себе красним мистецтвам, хоче поселитися так далеко від осередків культури, на селі. А втім, «дивує» — не те слово, вона, а так само і її чоловік, не мають звички дивуватися, і якщо це саме те, що він шукає, бо люди здебільшого справді надто багато дивуються, хай приїздить. Але вона його просить іще подумати, а надто, що для Макса, її чоловіка, і для самої неї важливо, щоб це була не проста забаганка, від якої скоро відмовляються, а домовленість на якийсь довший час, правда ж? І так далі.

Він поселиться надовго, відповів Адріан, і обміркована ця справа хтозна-відколи. Побут, що чекає на нього, внутрішньо випробуваний, схвалений і прийнятий. На ціну — сто двадцять марок у місяць — він згоден. Спальню нагорі хай вона вибере сама, а його наперед тішить абатський покій. Через три дні він приїде.

Так і сталося. Коротке перебування в місті Адріан використав на переговори з одним рекомендованим йому (я думаю, що то була рекомендація Кречмара) переписувачем, першим фаготистом цапфенштесерського оркестру Гріпенкерлем, що заробляв якісь додаткові гроші на цьому ремеслі, і вже віддав йому частину партитури «Love's Labour's Lost». Цілком упоратися з твором у Палестріні йому не вдалося, він ще інструментував дві останні дії і не завершив увертюри у формі сонати, початкову концепцію якої дуже змінив, увівши ту дивовижну, чужу самій опері побічну тему, що грала таку велику роль у репризі й у прикінцевому алегро, а крім того, ще мав чимало роботи зі знаками, які вказують на відтінки виконання й на темп і які він, компонуючи музику, в цілих шматках не проставив. До речі, мені ясно, що закінчення праці над твором не випадково не збіглося з закінченням його перебування в Італії. Навіть якщо він свідомо прагнув такого збігу, якась таємна воля стала йому на заваді. Надто вже він був semper idem[354], людиною, яка стверджує себе всупереч обставинам, щоб конче хотіти зміну життєвих лаштунків узгоджувати з закінченням справ, розпочатих до тієї зміни. Краще, казав він собі, для внутрішньої безперервності перенести в нові умови решту праці, пов'язаної з попередніми умовами, і взятися до чогось внутрішньо нового аж тоді, як стане рутиною зовнішня новина.

З легким, як завжди, вантажем, до якого належала папка з партитурою і гумова ванна, — він користувався нею вже в Італії,— Адріан вирушив зі Штарнберзького вокзалу до свого нового місця проживання пасажирським поїздом, що зупинявся не лише у Вальдсгуті, а й через десять хвилин у Пфайферінзі; дві скриньки з книжками та речами він здав у багаж. Кінчався жовтень, надворі було ще сухо, але холодно й похмуро. Опадало листя. Син Нічичирків, Гереон, той самий, що купив новий гноєрозкидач, не вельми люб'язний, навіть шорсткий, але, видно, обізнаний на своєму фахові молодий хлібороб, чекав гостя біля маленької станції, сидячи на передку високого шарабана на твердих ресорах, і, поки носильник вантажив валізи, поляскував батогом по спинах м'язистих гнідих коней. Дорогою Адріан з Гереоном майже не розмовляли. Увінчана деревами Римська гора й сіре плесо Довгого Кадовба Адріан побачив ще з поїзда, а тепер роздивлявся на них зблизька. Незабаром перед ними з'явилося монастирське барокко будинку Нічичирків. На чотирикутному відкритому подвір'ї шарабан обминув старий берест, який стояв на дорозі,— чимала частина листя з нього вже лежала на лавці, що кружком оточувала його.

Пані Нічичирк із Клементиною, своєю дочкою, кароокою сільською дівчиною в скромному селянському вбранні, стояла перед брамою з монастирським гербом. Її вітання потонуло в гавкоті прив'язаного на ланцюгу пса, що з люті наступав на свої миски й мало не зірвав з місця вкриту соломою буду. Його не могли втихомирити ні мати, ні дочка, ні корівниця з брудними ногами (Вальпургія), що допомагала звантажувати речі, хоч скільки вони всі кричали:

— Тихо, Кашперлю, ану годі!

Пес скаженів далі, і тоді Адріан, що, всміхаючись, якусь хвилю спостерігав його, підійшов до нього.

— Зузо, Зузо, — сказав він, не підвищуючи голосу, здивовано-розважливим тоном, і враз пес, мабуть, під впливом його заспокійливого голосу, майже без будь-якого переходу вгамувався і, коли заклинач простягнув руку, навіть дав себе лагідно погладити по рубцюватій від давніх бойовиськ голові, лише поважно дивився на нього жовтими очима.

— Молодець, не побоялися! — сказала пані Ельза, коли Адріан повернувся до брами. — Майже всі його лякаються, та й як не злякаєшся, коли він отак розходиться, як оце тепер. Молодий учитель із села, — він колись учив наших дітей, такий, що ледве від землі видно, — завжди казав: «Собаки, пані Нічичирк, я боюся!»

— Так, так! — кивнувши головою, засміявся Адріан.

Вони зайшли в просяклий тютюновим димом будинок і піднялися на другий поверх, де господиня провела його побіленим затхлим коридором до призначеної йому спальні з помальованою шафою і високо підбитою постіллю. Кімнату причепурили до його приїзду і ще поставили туди зелене крісло й застелили перед ним підлогу з соснових дощок клаптиковим килимком. Гереон і Вальпургія занесли туди валізи.

Ще тут і дорогою назад на перший поверх пані Нічичирк почала домовлятися про обслуговування гостя і про його режим, а продовжила й закінчила цю розмову вже в абатському покої, тій мальовничій старосвітській кімнаті, якою Адріан подумки давно вже заволодів. Стали на тому, що вранці йому приноситимуть великий дзбан гарячої води й подаватимуть у спальню міцну каву. Снідати Адріанові не конче разом з родиною, цього від нього ніхто й не сподівався, а крім того, вони їли, як на нього, дуже зарані; для нього накриватимуть стіл окремо, о пів на дев'яту, найкраще, на думку пані Нічичирк, у великій кімнаті біля входу (селянській вітальні з Нікою і піаніно), якою він і так може користуватися коли йому заманеться. Вона йому обіцяла легку їжу: молоко, яйця, підсмажений хліб, овочеві юшки, добрий кров'яний біфштекс зі шпинатом на обід, а потім нашвидкуруч омлет з яблуковим повидлом — одне слово, все поживні страви і добрі для його перебірливого, як видно, шлунка.

— То може бути й не шлунок, щоб ви знали,