Читати книгу - "Все буде добре"

– Ти також не знаєш, що робити далі?

Олександр повернувся на звук. За кілька крісел праворуч від нього сиділа Мері Еґарт. Стомлена, невиспана, з розгубленою усмішкою на обличчі.

– А ти…?

Жінка помахала листівкою «Вітаємо з одужанням».

– Так… Ти мав рацію. Сьогодні саме той день. Ми нарешті вільні…

Її листівка впала на сусіднє крісло. Олександр хотів щось відповісти, щоб бодай підтримати розмову, але весь його запал кудись зник. Вони просто сиділи в медичному коридорі, дивились на світло, яке пробивалося крізь зачинені жалюзі, і думали про світ, що живе по той бік вікна. Світ, здоровою частиною якого вони врешті-решт можуть стати.

Нарешті Мері скуйовдила волосся й різко підвелася. Потерла очі, розправила пальто.

– Що ж … Прийшов час жити. Нарешті.

– Ага… Нам треба багато чого зробити.

Мері спакувала свої речі в сумочку, підійшла до Олександра й протягнула руку.

– Було приємно познайомитись із тобою, Алексе.

– Мені також була приємна твоя компанія, – він потиснув її руку, таку м’яку на дотик.

І нарешті, за стільки часу, зустрівся з нею поглядом.

– Слухай… Усі ці роки я хотіла запитати… Може, вип’ємо кави разом? – Мері говорила повільно, наче пробуючи слова на смак перед тим, як вимовити.

Її очі були надзвичайно волошковими, як ранкове небо над давно забутою Бистрицею. Утома робила її старшою, однак поза тим на Олександра дивилася молода приваблива жінка, уваги якої він давно прагнув. Але чомусь це трапилося не рік чи два тому, а саме зараз. І він був змушений робити вибір.

– Вибач, але в мене вже є дівчина…

Минуле треба залишати в минулому. Тільки так можна жити по-справжньому.

– Зрозуміло, – вона відвела погляд. – Зрозуміло… Що ж, тоді бажаю гарно провести час. Колись побачимось.

Тендітні пальці вислизнули з його руки, Мері розвернулась і швидко попрямувала коридором. Олександр провів її поглядом, а потім витягнув із портфеля маленьку коробочку. Усередині лежала тендітна обручка, на вузькій смужці металу якої можна було прочитати послання, вирізьблене ювеліром на особисте прохання замовника. Чоловік покрутив коробочку в руках та заховав назад. Дістав телефон, увімкнув, і той одразу завібрував пропущеними. Віталік, програміст Сергій, бухгалтер, керівник благодійного фонду. Десята сорок один за місцевим часом. Майже вечір у далекій Україні. Приховати все. На роботу ще буде час. Кілька кліків – і на екрані з’явилася фотографія Марії, зроблена кілька місяців тому. Задумлива, в одному светрі та коротких шортах, вона читала книгу та пила какао. Олександр провів пальцем по фотографії. Вона так довго чекала на нього, саме час нагородити її за терпіння. Він як ніколи хотів додому.

За вікном жила темрява. В’язка та холодна, вона затягнула під себе і зоряне небо, і місячний човен, і думки всіх, хто в такий час дивився у вікно. Лише вогні нічного міста опирались цій порожнечі, розбавляючи драглисте ніщо тьмяними вогнями фаст-фудів, секс-шопів і цілодобових супермаркетів. Зараз порожні вулиці належали таксистам. Тільки вони знали, де живуть загублені душі.

З висоти десятого поверху все здавалося набагато простішим. Плоскішим. Дрібнішим. Усі проблеми жили внизу, у площині світлих плям і яскравих ліній. Вони там, ці люди, зі своїми проблемами, які так просто взяти й проігнорувати. Просто відвернутися від вікна, повернутися до кімнати у свій респектабельний пентхаус із люмінесцентними лампами, дубовим столом кольору морської хвилі, особистою секретаркою та ноутбуком, тоншим за мізинець.

От тільки люмінесцентні лампи були вимкнені, а стіл кольору моря здавався брудно-сірим. Секретарка вже давно спала в чиємусь ліжку. Єдине джерело світла – ультратонкий робочий ноутбук – виконував роль гінця, якого хотілось повісити. Розбити, зламати, викинути з вікна. Розтрощити все і важко дихати, витираючи піт із чола рукавом сорочки. Що ж зупиняло від цього вандалізму? Вартість, яка раптом виявилась надто високою? Безнадія від того що нічого не зміниться? Чи усвідомлення, що тоді ніч не зупиниш? І хтозна, що насправді живе в темряві офісних кабінетів.

Чоловік відвернувся від вікна та повільно провів пальцем по столу від краю до краю. Курсор відчув дотик, і ноутбук засвітився яскравіше, очікуючи наказів. Олександр Шипалко вихопив фразу «Бажаю вам того ж» – і різко відвернувся. Але втікати було нікуди. Уже нікуди.

Відсунув нижню шухляду, дістав пляшку мартіні. Скільки їй уже? Рік? Більше? Рідини залишилось менше половини, і хтозна, чи не зіпсувалась узагалі. Це йому купила Марія. Сказала: «Із першої зарплати», – і засміялась. Тоді він цим не дуже переймався, а може, вартувало? Сашко посміхнувся та понюхав пляшку. Так, окрім вицвілого алкоголю, там ще відчувався запах спогадів. Зубами видер корок і виплюнув його на килим. Зробив глибокий вдих і не менш глибокий ковток. У роті миттєво стало гидко – чи то від мартіні, чи то від життя. Але саме це дозволило нарешті подивитись на другу руку, ту, яка змушувала концентруватись на реальності. Зброя завжди змушує концентруватись на реальності.

Ми народжуємось із твердою впевненістю, що ніколи не помремо. Ніколи не програємо, ніколи не загубимось. Бо ми – це особлива одиниця, яка усвідомлює себе, знає себе, знає, чого хоче, і яка буде жити вічно, адже в нас так заплановано в календарі. Бо інакше навіщо нам узагалі існувати? Та життя завжди грає за своїми правилами. І ось ти сидиш у респектабельному пентхаусі в центрі міста, король світу ще