Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Швидше!

— А тепер не дивися!

Пживлоцька заплющує очі, до болю зціплює зуби. Напружений до краю слух вловлює кожний рух відьми. Ось шурнула коцюбкою. Відійшла від ліжка. Стала біля печі. Похрускують зачеплені коцюбкою вуглини в печі, щось залізне брязкає. Стара знову біля ліжка. І враз люто засичала вода в мисці...

Протяжний нелюдський зойк відкидає Тотека від вікна. Хлопець, зарошений холодним потом, забув про Улю, зіщулюється, затуляє руками вуха, голову, однак той крик, що вже замовк, ніби дзвенить в усьому його тілі, розриває його болем і жахом, жахом страшним, бо ж хлопцеві ще ніколи не довелося його відчувати й уявляти...

Нема Пживлоцької у Балча. Агнешка мала вже досить часу, щоб переконатися в цьому. Вона зневажає себе, зневажає в собі ту, яка ось причаїлася в темряві біля вікна й дивиться в чуже вікно навпроти, в давній казковий грот, сьогодні так швидко перетворений у звичайнісіньку корчму. Зневажає себе, свою цікавість і слабість. Але якщо це вже так, то нехай вона заслужить на ще більшу самозневагу. За допомогою бінокля можна побачити все значно краще. Зневажає себе й чоловіків, за якими підглядає: Балча, Стаха, того Костюшка в окулярах, шофера та й Семена теж, хоча його найменше; Семен відмовляється від горілки, викручується. Забрався собі в найдальший кут і приграє розмовникам на гітарі. Правда, вже не всім. Першим звалився шофер, трохи пізніше він все ж вирачкував на подвір’я, заліз до пересувної амбулаторії. Ніхто його не притримав, йому, отож, повелося нібито найщасливіше. Згодом важко звалився на край столу асистент. А за ним і Стах. Так тобі й треба, ображено й мстиво думає Агнешка, ти ж сам згодився. Тепер і ти знатимеш, що це за людина. Дивиться на Балча, насамперед на нього. Звідки в ньому стільки сили, дивується з ненавистю. Сам же нібито ледве тримався на ногах, здавався найп’янішим. Чим же він, яким чаром змусив їх до тієї несподіваної пиятики? Чи він скористався з їхньої перевтоми або, може, голоду? По яких це він ударив струнах, що вони піддалися йому? Як це він, ніби п’ючи з ними, сам ніби все тверезішає?.. Ні, не розгадати ані зле, ані добре в цій людині. Балч стає все тверезіший, тоді як Стах...

Стах спирається руками об стіл, посоловілими очима дивиться, як Балч наливає й підсовує йому під самісінький ніс повну склянку.

— Що, більше не хочеш? Чорт з ним... Я й сам вип’ю. Пусте.— Одним духом випиває, шпурляє склянку на підлогу. Розкручує свій аркан.— Лікарику мій! Ти хотів би стати гицлем? Що ж, я навчу тебе. Дивись.

Накидає петлю на сонного асистента й тягне до себе: тіло того, відірвавшись од столу, похилилося назад і повисло на спинці стільця. Погляд Стаха, однак, не оживився. Балч спохмурів, випустив шнур із рук.

— Пусте. І це тебе не розвеселило. Ага, я здогадався. Нема в нашій хаті жінок.

Задумується, а може, шукає чим розважитися. Западає тиша, і в ній виразно чується бренькання гітари й Семенова пісенька:

«Нащо те срібло, нащо те злото, нащо золочені шати, як та дівчина, як та єдина так і не хоче кохати...»

— Лікарику мій! — пробудився чи просто прийшов до пам’яті Балч. Підбігає до стіни, зриває з килима шаблю, вкладає Стахові в руку.— А битися хочеш? Бийся ж!— Але Стах ніяк не реагує на той виклик, і Балч відкидає шаблю в куток.— Пусте!

А про війну ти щось знаєш? Не знаєш? O-о, Колумбе! Мальованцю! — Здіймає з стіни фото, стає під лампочкою, роздивляється його зблизька.— Ото були люди! Були і нема. Пусте.— І він обережно кладе пам’ятний знімок на край столу, біля тапчана. Важко зітхнувши, сідає коло Семена, але на підлозі, й, показуючи на Стаха, говорить напівіронічно, напівпоблажливо: — Нове покоління. Спить з розплющеними очима, чуйний жук-гнойовик... Закуриш, Семене?

— Можу.

— Ти з нами випивав? Я щось не бачив...

— Випив, скільки треба, шефе.

— Ти якось дивно до мене говориш... Не так, як... Ото такий ти пам’ятливий?

Семен затримує пальці на струнах гітари. Мовчить.

— Пам’ятливий! — повторює Балч і підсувається трохи ближче.— То пам’ятаєш, певне, як нам на голови балкон обвалився з горошком чи настурцією?

— Ні, то була петунія, коменданте.

— Сестричка нас тоді бинтувала, така чорнява, грудаста... Вона подобалася тобі?

— Зюлейка, від саперів. Її вже нема.

— Нема. Альошку-музиканта теж пам’ятаєш?

— Аякже. Після нього ж і ця гітара в мене...

— Семене...

— Що?

— Забагато пам’ятаєш ти. Хоча б оте одне забув...

— Нащо згадувати, коменданте.

— Я бачу, ти вже собі нові чоботи справив. Ну й ну... І галстук новий, модний...

— Якось же треба на люди вийти.

— А звісно. Ну, то як? Здається, ти збираєшся женитися?

— Може, нарешті й доведеться.

— У світ тебе, Семене, вже не тягне?

— Не дуже. Людина звикає.

— Ти вже б зі мною не пішов би нікуди?

— Хіба я знаю? — невпевнено бурмоче Семен.— Якщо по правді, то, власне, за чим...